Розділ 63

Я майже не чула, що відбувається навколо. Світ звузився до одного — до тіла Еріна під моїми руками. Його шкіра залишалась холодною, але я вперто шукала хоч щось. Подих. Імпульс. Магічний відгук.

Будь-що.

Позаду Імпробус уже почав новий етап свого ритуалу — руни спалахували дедалі сильніше, печера тремтіла від накопиченої сили. Я цього навіть не усвідомлювала. І саме тому не побачила небезпеку. Портал відкрився просто поруч. Різкий тріск повітря. Темний розріз простору — і біля мене матеріалізувався один із магів Імпробуса. Занадто близько.

Його рука миттєво схопила мене за зап’ястя.

— Герцог наказав, — холодно сказав він. — Запобіжник завжди корисний.

Я різко вдихнула.

Усе сталося одночасно.

— ЯРІАНЕЛЬ! — голос Раднара.

Сталь вискочила з піхов. Колін кинувся вперед. Даміан розвернувся різко, вже піднімаючи руку — чорний вогонь спалахнув у його долоні, готовий знищити все між ним і мною. Маг потягнув мене до порталу. І в ту ж секунду сталося щось дивне. Його пальці стиснули мою руку сильніше.

Він завмер. Подивився вниз. Спершу — нерозуміння. Потім — страх. Полум’я спалахнуло. Чорне. Густе. Незгасаюче. Таке саме, як у Даміана. Воно вирвалося просто з місця дотику.

Маг закричав.

Вогонь миттєво охопив його руку, піднімаючись вище, пожираючи магію, плоть, саме існування. Він намагався відпустити мене — але вже не міг. Полум’я не гасло. Не підкорялось. Не зупинялось.

— Що… — видихнув Даміан.

Маг впав на коліна, кричачи, поки чорний вогонь поглинав його повністю. За кілька секунд від нього не залишилось нічого. Лише попіл. І слабке тління на камені.

Я стояла нерухомо. Дивлячись на власну руку. На шкірі ще танцювали крихітні чорні іскри… перш ніж повністю зникнути.

У печері запала тиша. Навіть Імпробус перестав рухатись.

Я дивилась на місце, де щойно стояв маг. На попіл. На власну руку.

Серце калатало так сильно, що заглушало всі звуки довкола.

— Я… — голос зірвався. — Я цього не робила…

Пальці тремтіли. Чорний вогонь. Такий самий, як у Даміана.

Але… ні. Щось було інакше. Я не відчувала чужого втручання. Жодного захисного закляття. Жодного зовнішнього імпульсу. Навпаки. Відчуття було моторошно знайомим. Наче магія… вийшла з мене.

— Як таке можливо?.. — прошепотіла я, більше собі, ніж комусь іншому. — Це якийсь захист? Даміане… це ти?

Він стояв нерухомо. Його власний чорний вогонь згас у долоні.

— Ні, — тихо сказав він.

І в його голосі вперше прозвучала розгубленість.

— Я цього не робив.

Крок ближче. Його погляд ковзнув по мені — уважно, майже болісно.

— Яріанель… — він нахмурився. — Як таке можливо?

Пауза.

І майже пошепки:

— Ти ж казала… що не можеш.

Світ хитнувся. Щось холодне прокотилося всередині. Не думай. Не зараз. Але думка вже проростала.

Я різко перейшла на магічний зір.

Світ розкрився потоками сили. Звичне сяйво мого резерву — велике, рівне, подароване Творчинею — спалахнуло перед очима. Я вже хотіла відвести погляд. І завмерла.

Нижче. Глибше. Усередині мене. Щось світилось.

Два маленькі джерела. Ледь помітні. Теплі. Живі.

Я моргнула. Зір зник. Знову активувала.

Вони залишались. Два окремі магічні вогники… пов’язані зі мною тонкими нитками енергії. Не мої. І водночас — частина мене.

Повітря різко вибило з легень.

Ні.

Ні.

Цього не може бути. Я відступила на крок. Руки затремтіли сильніше. Я все життя знала. Я була впевнена.

Лікар. Діагноз. Вирок. Безплідна.

Назавжди.

— Це… — голос зламався. — Ні…

Світ навколо розмився. У грудях щось боляче стислося — страх, шок, невіра змішалися в одну хвилю. Я підняла погляд на Даміана. Потім на інших. І зрозуміла, що вони вже бачать моє обличчя.

— Я… — слова ледве знаходилися. — Я не можу…

Подих зірвався.

— Я не можу мати дітей…

Тиша впала важка й оглушлива. А всередині мене тихо, вперто, неможливо… билися два маленькі джерела магії.