Розділ 62

Я не одразу зрозуміла, на що саме він показує.

Бій. Світло. Крик у власній голові. Усе змішалося настільки, що залу я бачила уривками — камінь, руни, постамент, тіло Еріна… Лише після жесту Імпробуса мій погляд ковзнув далі. За постамент. Глибше до стіни печери. І тоді я його побачила.

Чоловік. Ні… юнак. Він був прикутий ланцюгами до кам’яної стіни, важкі кайдани врізалися в зап’ястя й плечі. Напівоголене тіло виглядало виснаженим до межі — ребра різко виступали під шкірою, по боках темніли старі й свіжі рани.

А між ними… луска. Дрібна, нерівна, сріблясто-темна. Драконова. Вона проступала плямами вздовж ключиць, шиї, ребер — ніби тіло намагалося змінитися… і кожного разу його зупиняли.

Юнак ледве тримав голову. Дихав важко. Але живий. Руни довкола нього палали тим самим світлом, що й артефакт.

Імпробус задоволено склав руки за спиною.

— Представляю вам ще один мій… стратегічний здобуток.

Його голос лунав майже гордо.

— Мій союзник, король Драконового королівства, виявився надзвичайно щедрим. В обмін на певну інформацію… і майбутню допомогу… він люб’язно передав мені і артефакт, і його носія.

Він кивнув у бік юнака.

— Втікача.

У залі стало холодніше.

— Племінника, якщо бути точним.

Я побачила, як Даміан різко завмер. Його погляд уп’явся в обличчя хлопця. Упізнавання прийшло миттєво.

— Неможливо… — тихо сказав він.

Імпробус усміхнувся ширше.

— О, навпаки. Дуже навіть можливо.

Даміан повільно видихнув. І я зрозуміла — він уже склав пазл.

— Молодший брат… — промовив він глухо. — скинутого короля.

Раднар повернув голову до нього.

— Той, що зник під час перевороту?

Даміан кивнув, не відводячи погляду від юнака.

— Він зник у той самий день.

Тиша впала важкою плитою. Бо це більше не було внутрішньою справою Торнтвела.

***

Імпробус повільно обвів нас поглядом. Без поспіху. Без найменшої тривоги.

Наче все відбувалося саме так, як він і планував.

— Що ж… — зітхнув він майже доброзичливо. — Раз уже обставини склалися саме так.

Він похитав головою.

— Хоч мушу визнати — я щиро здивований, що ви взагалі змогли мене знайти.

Його погляд ковзнув до мене.

Усмішка стала розуміючою.

— Хоча… маю припущення, як саме це сталося.

Він ледь кивнув.

— Щоденник.

Тиша.

— Найімовірніше, вона передала вам записи. Старі родинні нотатки мають дивну звичку псувати великі плани.

Його плечі злегка піднялися.

— Втім… це вже не має значення.

Він розкинув руки, ніби вітаючи гостей.

— Ви станете свідками того, заради чого я працював стільки часу.

Його голос наповнив печеру.

— Мого тріумфу.

Руни спалахнули сильніше.

— Моєї влади.

Він усміхнувся ширше.

— Цього разу все точно вдасться.

Я різко підняла голову.

— Цього разу?

Імпробус навіть не відповів одразу. Лише зробив легкий жест одному з магів поруч. Той миттєво підійшов, забрав із постаменту накопичувач — той самий камінь, що щойно висмоктав життя з Еріна.

Із сумки маг дістав інший предмет. Невеликий. Сірий. Майже непомітний. Він обережно поставив його на місце.

Спершу ніхто не зрозумів.

Просто кам’яна куля. Невелика. Тьмяна.

А потім… усвідомлення прийшло одночасно.

Повітря навколо здригнулося. Колін різко вдихнув. Раднар тихо вилаявся. Даміан завмер.

— Ні… — прошепотіла я.

Сфера.

Сфера розподілу.

Але… щось було неправильно. Я зробила крок уперед, не відриваючи погляду. І побачила. Вона була тріснута.

Глибока розколина проходила крізь поверхню, ніби кулю колись розламали й грубо з’єднали назад. Від тріщини розходились тонкі світлові жилки, що мерехтіли нерівно.Але страшніше за все було те, що від кулі наче хтось відламав два шматки. 

Сфера блимала. Як лампа, що ось-ось перегорить. Світло спалахувало — і згасало. Знову. І знову. Магія всередині поводилась хаотично, вириваючись рваними імпульсами. Зламана. Пошкоджена. Розбалансована. 

Імпробус дивився на сферу майже ніжно. Наче перед ним стояло не зламане серце світу… а здійснена мрія. Його пальці ледь торкнулися повітря над нею.

— Коли я дістався до сфери, — почав він спокійно, — її захист уже майже був зламаний.

Світло кулі здригнулося, ніби реагуючи на його голос.

— Силове поле довкола тріщало по швах. Стародавні печатки слабшали. Але я знав… — він усміхнувся, — це змінить усе.

Він повільно пройшовся навколо постаменту.

— Після певних… магічних експериментів я дійшов висновку: куля піддається спрямуванню чистого потоку магії.

Його погляд ковзнув до мертвого накопичувача.

— Саме тоді й виникла потреба у накопичувачі.

Я відчула, як холод стискає груди.

Він говорив про це так буденно.

Так… гордо.

— Моя люба дружина… — продовжив Імпробус майже м’яко, — та мої побратими люб’язно стали першими, хто надав мені свою магію для впливу.

Кутики його губ сіпнулися.

— Хоча, можливо, не зовсім добровільно.

Раднар тихо вилаявся. Даміан мовчав. А я раптом зрозуміла. Пожежа. Фортеця. Загибла родина.

— Саме дружина принесла мені перші відомості про сферу, — продовжив він. — Адже влади хочуть усі.

Його голос став холоднішим.

— І вона не була винятком.

Коротка пауза.

— Щоправда… вона не одразу зрозуміла, що влада призначалась  не для неї.

Світло сфери різко мигнуло.

— Єдиний мій прорахунок полягав у відкаті. Потік магії виявився сильнішим, ніж очікувалося.

Він знизав плечима.

— Родова фортеця не витримала. Почалася пожежа.

Його усмішка стала майже лінивою.

— У підсумку… дуже зручна подія.

Тиша в печері стала задушливою.

— Адже саме тоді я став нещасним вдівцем.

Жодної провини. Жодного жалю. Лише задоволення людини, яка вважає трагедію вдалою інвестицією.

Я перевела погляд на Даміана. І вперше побачила справжню лють у його очах. Бо тепер стало очевидно. Імпробус не просто шукав владу. Він будував її на кістках — роками. І Ерін був лише останнім кроком.