Розділ 61

Ні.

Ні.

Ні.

Світ звузився до однієї точки.

До нього.

Я навіть не пам’ятаю, як кричала. Чи мене хтось кликав. Звуки бою перетворилися на глухий шум, ніби я опинилась під водою.

Ерін не рухався.

Світло накопичувача більше не пульсувало — воно сяяло рівно, стабільно, жахливо спокійно.

Наче завершило свою роботу.

— Ні… ні… ні… — слова самі зривалися з губ.

Я перейшла на магічний зір знову. Порожнеча. Там, де завжди вирувала темна, жива сила, залишилась лише згасаюча оболонка. Накопичувач забрав усе.

До краплі.

— Це… неможливо… — прошепотіла я, відчуваючи, як паніка розриває груди. — Він не може… він не…

Безсмертні не помирають. Не так. Не тут. Не він.

Десь позаду ще лунав бій — останні спалахи магії, крики, звук сталі. Але навіть вони вже стихали. Перемога. Ми перемагали.

І це більше не мало жодного значення.

— Яріанель!

Колін.

Він підбіг першим, обережно схопивши мене за плечі.

— Все добре, ми—

Його голос обірвався. Я навіть не повернулась. Але відчула, як його руки раптом завмерли. Тиша між нами сказала більше за слова. Колін повільно перевів погляд через моє плече. І зрозумів. Його пальці стиснулися сильніше.

Подих зірвався.

— О творці… — майже беззвучно видихнув він.

Він не питав. Бо відповідь була очевидною.

Позаду остаточно стих бій.

***

— Все скінчено, герцоге Імпробус.

Голос Даміана прозвучав рівно.

Спокійно.

Небезпечно тихо.

Бій уже згасав позаду нас. Останні маги Імпробуса лежали на камені, рицарі займали позиції, перекриваючи виходи із зали.

Герцог стояв навпроти. Без поспіху. Без страху.

Поруч із ним залишились лише троє магів — сильних, виснажених, але все ще готових до бою.

— Ви та ваша трійка магів навряд чи вистоїте перед нами… — продовжив Даміан, роблячи крок уперед. — …і переді мною.

На мить запала тиша. А потім Імпробус розсміявся. Щиро. Гучно. Наче почув найкращий жарт у житті.

— О, герцоге Етерн… — він похитав головою. — Ви й справді думаєте, що це фінал?

Його погляд ковзнув залом.

Затримався на повалених магах. На рицарях. І нарешті — на мені. І Еріні.

— Це лише початок, — майже ласкаво сказав він. — Хоч мушу визнати… бій був видовищний.

Його усмішка стала ширшою.

— Як і сцена з вашою дружиною.

Даміан різко напружився. Я побачила момент, коли він зрозумів. Його погляд миттєво метнувся до мене. Потім — до Еріна. І назад до Імпробуса.

— Ви… — тихо почав він.

— О так, — задоволено перебив герцог. — Вона піднесла мені справді безцінний подарунок.

Його голос наповнив залу.

— Безсмертний напів вампір . Із даром регенерації. Магією крові. Силою, яка не вичерпується природним шляхом.

Він розвів руками, ніби демонструючи витвір мистецтва.

— Мій накопичувач тягнув із нього магію майже чотири дні.

У грудях щось обірвалося.

— Чотири, — повторив він із насолодою. — Ви навіть не уявляєте, який це… ресурс.

Його очі блиснули.

— Завдяки вашому дорогому другові я нарешті завершую те, над чим працював півтора століття.

Тиша стала нестерпною. І саме тоді Даміан зробив ще один крок уперед. Його рука повільно піднялася. У долоні спалахнув вогонь. Чорний. Густий. Незгасаючий. Полум’я не освітлювало залу — воно ніби поглинало світло навколо. Навіть маги Імпробуса інстинктивно відступили.

Голос Даміана став холодним, як сталь.

— Герцоге… вам більше нікуди відступати.

Полум’я в його руці спалахнуло сильніше.

— Особливо від мого вогню.

— Знаєте, у чому біда вашого дому, герцоге Етерн?

Імпробус говорив майже співчутливо. Наче наставник, що пояснює очевидне.

— Ви занадто впевнені у собі… — його погляд ковзнув до чорного полум’я в руці Даміана, — …і в цьому вашому славнозвісному вогні.

Посмішка стала тоншою. Жорсткішою.

— Дивно лише, що він не зміг урятувати вашу родину від шторму.

Повітря в залі миттєво похололо. Раднар напружився. Колін різко вдихнув. Я побачила, як вогонь у долоні Даміана здригнувся — лише на мить. Але цього вистачило.

Імпробус задоволено примружився.

— Тож не думайте, що я не був готовий до зустрічі з вами.

Він зробив крок назад. І камінь під його ногами спалахнув рунами. Світло прокотилося по підлозі печери, утворюючи велике коло довкола нього й заглиблення в центрі зали. Магія піднялася хвилею. Важкою. Давньою.

— Довкола цієї камери встановлено артефакт, — спокійно промовив герцог. — Драконова печера.

Я відчула, як поруч різко напружився Даміан.

Імпробус усміхнувся ширше.

— О, бачу, ви знаєте, що це означає.

Даміан відповів холодно:

— Артефакт переходу.

— Саме так, — кивнув той із задоволенням. — Створений драконами для своїх нащадків. Під час першого обороту.

Руни довкола спалахнули сильніше.

— Абсолютний щит. Захист, що не дозволяє жодній силі ззовні зашкодити тому, хто перебуває всередині.

Його голос лунав майже урочисто.

— Так дракони піклуються про власну кров.

Даміан зробив крок уперед, чорний вогонь у його руці став темнішим.

— Для активації артефакту… — сказав він повільно, — всередині має бути дракон.

Тиша. Імпробус усміхнувся. Повільно підняв руку. І вказав кудись позаду себе, в глиб заглиблення печери.

— Так я і маю.