Розділ 60

Ми зібралися швидше, ніж будь-коли раніше. Можливо, страх — найкращий організатор.

Не було довгих обговорень. Не було сумнівів. Лише чіткі рішення, короткі накази й надто серйозні обличчя.

— Лені лишається, — першим сказав Даміан.

Я вже відкрила рот заперечити, але той лише підняв руку.

— Він потрібен тут. Якщо це пастка ширша, ніж ми думаємо, хтось має тримати маєток і контролювати інформацію.

Лені скривився.

— Я обожнюю, коли мене залишають у безпеці, поки ви йдете в саме пекло.

— Ти ж казав, що не герой, — сухо відказав Раднар.

— Я казав, що розумний.

Він перевів погляд на мене.

І вперше за весь час без звичного жарту.

— Поверни його. І повертайся сама. 

Я кивнула.

— Обовʼязково.

Даміан тим часом уже віддавав розпорядження.

Загін рицарів збирався у внутрішньому дворі — не парадний склад, а ті, кому він довіряв беззастережно. Без гербових плащів, без зайвої уваги. Лише сталь, кінь і короткі накази.

Колін перевіряв спорядження мовчки. Раднар — зброю. Даміан — маршрут переходу. А я стояла посеред цього руху й раптом усвідомила, наскільки дивно змінилось моє життя. Ще рік тому я б шукала антисептик і бинти. Тепер я йшла в гори рятувати напів вампіра від магічного ритуалу.

— Ти готова? — тихо запитав Колін, підійшовши ближче.

Ні.

Але кивнула.

Портальна арка у північному крилі маєтку вже світилася холодним сріблом. Руничне коло повільно оберталося, відкриваючи шлях.

Фостер Гед. Гори. Печери. І, можливо, кінець усього цього.

Даміан став поруч зі мною.

Його рука на мить торкнулась моєї — коротко, міцно.

— Тримаємось разом, — сказав він тихо.

— Завжди, — відповіла я.

Повітря навколо арки затремтіло. Світло спалахнуло яскравіше. Я зробила крок вперед. І ми рушили на північ.

***

Фостер Гед виявився… справжнім. Не легендою зі щоденника. Не забутим поселенням із минулого. Просто маленьким гірським містечком, затиснутим між кам’яними хребтами й холодним вітром, який, здавалось, ніколи не стихав.

Портал вивів нас на стару площу біля храму — кам’яні будівлі, вузькі вулиці, люди, що дивились на прибулих із тією стриманою настороженістю, властивою мешканцям віддалених місць.

І майже одразу стало зрозуміло: це не буде легко.

Гірський масив розтягувався на десятки миль. Сотні перевалів. Сотні тріщин у скелях. Сотні печер. Навіть якщо щоденник описував правильне місце — знайти його серед цього кам’яного хаосу було майже неможливо.

Місцеві чемно намагалися допомогти. Але Велика війна магів для них була майже міфом.

— Наші прадіди щось розповідали, — знизав плечима сивий чоловік у таверні. — Люди тікали в гори… але куди саме — хто ж тепер скаже?

Минуло надто багато часу. Поселення змінювались. Обвали перекривали проходи. Старі стежки зникали. До вечора першого дня стало очевидно: ми шукаємо голку в кам’яному морі.

Наступні дні перетворились на виснажливе прочісування місцевості. Загін розділявся. Перевіряв ущелини. Старі шахти. Покинуті ходи. Холод проникав під одяг, вітер різав обличчя, а гори залишались мовчазними. І найгірше — жодних слідів Імпробуса. Ні таборів. Ні магічних відбитків. Наче він просто розчинився.

На третій день навіть Даміан почав втрачати терпіння.

— Він не міг зникнути, — сказав він похмуро. — Такі ритуали потребують підготовки.

— Або дуже добре прихованого місця, — тихо відповів Колін.

Я мовчала. Щось не давало спокою. Не думка. Відчуття. Спершу слабке — як легкий тиск у скронях. Я списала це на втому, висоту, холод. Але з кожною годиною воно посилювалось. Наче повітря ставало густішим.

Я зупинилась посеред вузької стежки.

— Стривайте.

Раднар одразу обернувся.

— Що сталося?

Я повільно вдихнула. І тільки тепер усвідомила.

Магія.

Не активна. Не спрямована. Фон. Ледь відчутний, але неправильний — як слабкий гул апаратури в лікарні, який помічаєш лише тоді, коли він раптом зникає.

— Ви… нічого не відчуваєте? — запитала я.

Колін нахмурився. Заплющив очі. Через кілька секунд різко відкрив їх.

— Є щось.

Даміан теж завмер.

— Так… — тихо сказав він. — Дуже слабко.

Лені тут не було, але я майже почула б його голос: о, це точно нічим хорошим не закінчиться.

Я зробила кілька кроків убік. Тиск посилився. Серце вдарило швидше.

— Там, — прошепотіла я, показуючи в бік темного схилу.

Звичайна скеля. Нічим не примітна. Жодного входу. Жодної печери.

Раднар насупився.

— Тут нічого немає.

І саме тоді вітер змінив напрямок. На мить повітря здригнулося. І по каменю пробіг слабкий спалах рун — настільки швидкий, що його легко було б прийняти за гру світла.

Даміан тихо видихнув.

— Ілюзійне маскування.

Я відчула, як холод проходить вздовж хребта. Ми знайшли не печеру. Ми знайшли щось, що дуже старанно ховали. І магія за цією стіною була настільки потужною… що навіть гори не могли її повністю приховати.

***

Ілюзія зникла після короткого імпульсу магії Даміана.

Кам’яна стіна перед нами пішла хвилею, ніби вода, і повільно розступилась, відкриваючи темний прохід у глиб гори.

Зсередини одразу повіяло холодом. І магією. Не спрямованою. Не атакуючою. Просто… присутньою.

Я зробила крок уперед — і вже не мала сумнівів.

— Це саме те місце, — тихо сказала я.

Повітря було важким, густим, ніби сама гора довго зберігала щось заборонене. Магічний фон відчувався навіть без зусиль — слабке гудіння під шкірою, легкий тиск у скронях.

Колін поруч напружився.

Він не використовував магію, але я бачила, як його плечі інстинктивно вирівнялись.

Раднар витяг меч.

— Нас чекатимуть.

І вони чекали.

Біля входу з тіні виступили кілька магів у темних плащах. Без слів. Без попереджень. Але цього разу вперед рушили не ми. Загін рицарів Даміана зреагував миттєво.

Сталь блиснула в тісному проході, щити зімкнулися, перекриваючи простір. Магічні спалахи відбивалися від зачарованих обладунків, глухо розбиваючись об захист.