Розділ 59

Ерін 

Я завжди знав, що одного дня це станеться. Не тому, що доля жорстока. А тому, що щастя — річ тимчасова. Особливо для таких, як я. 

Безсмертя вчить одному дуже швидко: усе світле колись забирають назад.

***

Коли викрали Яріанель, світ змінився миттєво.

Не було паніки. Не було криків. Просто раптом стало… порожньо.

Її присутність завжди відчувалась поруч — тепла, жива, надто яскрава для цього світу. І коли вона зникла, я зрозумів це раніше за охорону, раніше за чоловіків, раніше за власний розум. Наче хтось вирвав серце з простору.

Я не пам’ятаю дороги до фортеці. Пам’ятаю лише лють. Стару, голодну, первісну.

Я різав їх без обережності, без плану, без думок. Камінь був слизький від крові, магія горіла в повітрі, а єдине, що мало значення — знайти її.

Живу.

Коли вона кинулась до мене, торкаючись обличчя, перевіряючи рани, сварячись і хвилюючись одночасно… щось усередині мене небезпечно тріснуло.

Бо я зрозумів: я більше не просто спостерігач. І це було найгірше з можливого.

Весілля стало логічним завершенням. Я дивився, як вона йде до них — у світлі, серед квітів і зірок, така жива, така справжня. Щаслива.

І знав: так правильно.

Вони могли дати їй майбутнє. Роки. Дім. Те, чого я ніколи не зможу.

Я залишився осторонь. Як і мав.

Бо любов інколи означає не взяти, а відійти.

Тієї ночі біля моря я стояв зовні довше, ніж варто було. Чув їхній сміх крізь відчинені вікна, відчував тепло дому… і вперше за століття не відчував самотності.

Цього вистачало. Мало вистачати.

Я відмовився від її крові через місяць.

Вона злилась. Звісно. Її очі спалахнули образою, нерозумінням.

— Це нічого не змінює, Еріне.

Змінює.

Я відчув це раніше, ніж зрозумів. Я не мав права навіть торкатись цього. Тому просто усміхнувся й відступив.

Нехай вона думає, що я впертий. Так було легше. Для неї. І для мене.

***

Мене викрали без пафосу. І, чесно кажучи, майже ганебно.

Я напився.

Після тижнів стриманості, після постійного контролю над власними інстинктами, після необхідності щодня нагадувати собі, де моя межа — я дозволив собі розслабитись.

Алкоголь рідко діє на таких, як я. Але цього разу вистачило.

Темна вулиця. Запах магії. Занадто пізно я зрозумів, що це пастка. Срібні руни спалахнули під ногами. Кров’яні печатки замкнули простір. Магія вдарила не по тілу — по сутності.

Я зламав кількох.

Пам’ятаю кістки. Крики. А потім слабкість. Отрута. Розрахована ідеально. І голос. Спокійний. Задоволений.

— Як передбачувано, — сказав Імпробус. — Навіть безсмертні роблять дурниці.

Світ потонув у темряві.

***

Свідомість поверталась уривками.

Камінь під спиною. Запах старої магії. Холод. Руни палали довкола. Я намагався рухатись — марно. Кайдани тримали не тіло. Сутність.

І тоді мене змусили підняти руки. Я відчув, як чужа сила тягне вперед. Долоні опустилися на щось гладке. Камінь. Теплий. Живий. Магічний накопичувач. Спершу нічого не сталося. А потім… щось потягнуло у відповідь. Глибше, ніж кров. Глибше, ніж магія. Я різко вдихнув. І вперше за дуже довгий час зрозумів — щось було катастрофічно неправильно.

***

Спершу я не зрозумів, що саме відбувається.

Біль — так. Виснаження — знайоме. Втрату контролю — теж. Але це було інше.

Камінь під моїми долонями пульсував, мов серце. Кожен удар тягнув щось із мене — глибше, ніж сила, глибше, ніж кров, глибше, ніж сама сутність.

Я намагався відірвати руки. Не зміг. Магія витікала. Я відчував це фізично. Наче холодна вода наповнює легені. Наче світ повільно віддаляється.

І тоді прийшло усвідомлення.

Повільне. Неможливе.

Я слабшаю.

Не тимчасово. Не через кайдани. По-справжньому. Я прожив достатньо століть, щоб знати різницю.

Безсмертні не думають про смерть. Вона просто перестає існувати як концепція. Але зараз… я відчував, як магія покидає моє тіло.

Як зупиняється те, що тримало мене живим сотні років. Регенерація сповільнилась. Серце — якщо це ще можна було так назвати — билося рідше.

Світ тьмянів.

Отже… ось як.

Майже кумедно.

Пережити війни. Королівства. Зради. Століття самотності. І закінчити життя як знаряддя для чужої амбіції.

Я заплющив очі. І дивно — страху не було.

Лише одна думка. Шкода. Не життя. Не безсмертя. А часу.

Я мав би більше часу стояти поруч із нею на терасі. Слухати її суперечки з Даміаном. Бачити, як вона сміється, коли думає, що ніхто не дивиться.

Мав би ще хоча б трохи… Особливо тепер, коли вона…

Темрява підступала.

І саме тоді — крізь гул магії, крізь біль, крізь розчиняючу свідомість — я почув голос.

Відчайдушний. Знайомий до болю.

— Еріне… ні!

Губи самі ледь помітно смикнулися в усмішці.

Звісно ти прийшла.

Навіть зараз. Навіть сюди. Остання думка була дивно спокійною.

Я просто… хотів би мати більше часу бути з тобою.

Я повернути голову до джерела крику і зустрівся очима з нею. 

— Дякую, — тільки й зумів я прошепотіти одними губами до того як світ остаточно згас.