Розділ 57

З дня весілля минуло майже три місяці.

І якщо хтось раптом подумав, що після урочистих клятв починається спокійне сімейне життя з прогулянками, вечорами біля каміна й романтичними сніданками, то ця людина очевидно ніколи не жила в королівстві, де зникла сфера розподілу, а один герцог підозріло довго уникає покарання.

Часу на перепочинок ми, звісно ж, не мали.

Натомість життя вирішило компенсувати це подіями. І їх було достатньо, щоб інколи хотілося просто сховатись у клініці й удавати, що я знову звичайна знахарка без титулів.

По-перше — Даміан.

Мій чоловік майже переселився до власного кабінету. Разом із ним там оселився і Лені, який із підозрілою радістю занурився у роль тіньового дослідника чужих злочинів. Вони методично розбирали минуле Імпробуса. Шукали зачіпки. Свідчення. Фінансові сліди. Зниклі архіви. Будь-що.

І хоча слід сфери розподілу залишався вперто недосяжним, довкола самого герцога почали спливати… цікаві закономірності. Маги з його оточення зникали. Не одночасно. Не голосно. Але стабільно.

Родичі, давні союзники, слуги, партнери, навіть випадкові знайомі. Люди просто… переставали існувати в записах. І чим більше ми копали, тим менше це виглядало випадковістю.

По-друге — родина Коліна.

Я щиро сподівалась, що відсутність запрошення на весілля стане достатньо прозорим натяком.

Не стала.

Його батько та брати раптово вирішили, що мають повне право познайомитися з новою родиною Коліна. Особливо — з герцогом Етерном. Зустріч тривала недовго. І завершилась ще швидше після того, як Даміан у ввічливій формі пояснив межі їхнього впливу на наше життя.

Колін після цього довго мовчав. Бо деякі рани загоюються повільніше за магічні. Навіть якщо це сім’я.

По-третє.

Найдивніше.

Ерін відмовився приймати від мене кров. Категорично.

Спокійно пояснивши, що мій новий статус цього не дозволяє. І він не хоче погіршити стан речей. І я поки не вирішила, злитися через це чи хвилюватися.

По-четверте — статус герцогині.

Я серйозно починала підозрювати, що це форма витонченого покарання. Документи, зустрічі, прохання, звернення, аудієнції. Так багато інформації й обов’язків, що інколи я боялася прокинутись і зрозуміти: я більше адміністратор, ніж лікар. На щастя, управляючий Октавій Глот’є терпляче пояснював мені, як не зруйнувати політичний баланс випадковим рішенням. Хоча, підозрюю, він уже морально змирився з неминучим.

І нарешті — п’яте.

Королева.

Невдовзі після весілля вона запросила мене на приватну аудієнцію. Я чекала чого завгодно.

Попередження. Перевірки. Політичної розмови. Натомість отримала весільний подарунок.

Доступ до її особистої бібліотеки.

Королева походила з давнього роду цілителів і в її зібранні зберігалися записи, яких не існувало більше ніде в королівстві. Стародавні методи лікування. Втрачена теорія магічного балансу. І навіть нотатки про можливість… самосцілення.

Я погодилась майже одразу. Чесно кажучи — навряд чи могла б відхилити її подарунок.

***

Приватна бібліотека королеви виявилась саме такою, якою й повинна бути колекція людини, що походить із роду цілителів.

Особистою. Живою. І абсолютно хаотичною.

Жодної ідеальної системи, до якої я звикла у земних бібліотеках. Тут книги стояли так, як їх залишали покоління власників: поряд могли лежати стародавній трактат про магічні канали й звичайний зошит із нотатками про лікування застуди.

Високі полиці піднімалися кількома ярусами вздовж круглої зали. Драбини ковзали по рейках, столи були завалені рукописами, а в повітрі стояв знайомий запах паперу, пилу й сушених трав.

Я чесно намагалася поводитися стримано.

Вистачило мене хвилин на п’ять.

Потім я вже ходила між полицями з абсолютно щасливим виглядом людини, яку залишили без нагляду в найбільшій скарбниці знань.

Час розчинився.

Я читала уривки, робила нотатки, складала подумки список того, що потрібно повернутися перечитати. Деякі записи були настільки старими, що чорнило майже стерлося.

Саме під час пошуку матеріалів про ранні теорії магічного виснаження я натрапила на тонку книгу без підпису. Звичайний шкіряний зошит. Потертий. Очевидно особистий. Я відкрила його радше з професійної цікавості.

Щоденник.

Автор — цілитель на ім’я Арвел Тарн. Північ королівства. Гірські поселення.

Перші сторінки описували побут: лікування, суворі зими, нестачу ресурсів. Нічого незвичайного. А потім почались записи часів Великої війни магів.

Почерк став різкішим.

Бої наближаються. Ми бачимо спалахи на південному хребті.
Некроманти вже полюють на цілителів.

Я мимоволі скривилась. Записи ставали уривчастими.

Поселення вирішило залишити домівки й піднятися вище в гори — перечекати завершення битв, які вже точилися неподалік.

Холод. Поранені. Виснаження. Звичайна історія виживання під час війни.

Я перегортала сторінки майже машинально… поки один запис не змусив мене зупинитися.

У печерах над перевалом знайшов дивний магічний об’єкт. Сферичної форми.
Походження невідоме.

Я нахилилась ближче.

Не має слідів обробки. Випромінює магію. Відчуття — ніби її краще не турбувати.

Я тихо хмикнула. Розумне рішення.

Наступні записи знову повернулись до буденності — аж поки через кілька сторінок текст різко змінився.

Сьогодні Марет народила хлопчика.

Я читала далі.

Пологи були складні. Дитина слабка. Під час народження сфера в печері раптово спалахнула світлом.

Мої пальці завмерли на сторінці.

Світло спрямувалося до немовляти. Потік, який неможливо було побачити очима, але я відчув зміну.

Тривала пауза в записах. Наче автор довго вагався.

Припустив абсурдну думку — що об’єкт може наділяти людей магією при народжені.

Наступний рядок був густо перекреслений.

Нісенітниця. Війна змушує бачити сенс там, де його немає.