Розділ 56

Весільний бенкет ще тривав.

Музика лунала десь позаду, гості сміялися, келихи дзвеніли, а придворні інтриги, я була впевнена, вже починали нове життя без моєї участі.

І саме в момент, коли черговий поважний лорд набрав повітря, аби виголосити ще одне благословення, Даміан нахилився до мене.

— Пора зникати.

Я навіть не перепитала.

— Найкраща пропозиція за сьогодні.

Через кілька хвилин ми вже швидко й майже змовницьки залишали головну залу нашого маєтку.

Нашого.

Ця думка досі звучала дивно. Маєток Етернів більше не належав лише герцогу. Тепер це був наш спільний дім.

У внутрішньому дворі вже чекала активована портальна арка — стародавня кам’яна конструкція, вплетена у срібні руни. Світло всередині неї м’яко пульсувало, мов застигла хвиля.

Без почту. Без слуг. Лише ми четверо.

— Якщо зараз з’явиться ще хтось із гостей, я офіційно прикинусь статуєю, — пробурмотіла я.

Раднар тихо засміявся. Колін виглядав так, ніби сам не вірив, що ми справді тікаємо. Даміан стиснув мою руку.

— Довірся мені.

Світло порталу спалахнуло. На мить усе розчинилось у сріблі й теплі.

А наступної секунди нас зустрів запах моря.

Вітер.

І шум хвиль.

Будинок стояв там само — на краю узбережжя, відкритий нічному небу. Світлі стіни ловили місячне сяйво, а вікна світилися теплим золотом.

Місце нашого першого побачення. Місце, де все почалося задовго до того, як ми це усвідомили.

Я повільно видихнула.

— Ти спеціально обрав саме його.

Даміан лише ледь усміхнувся.

— Деякі речі повинні замикати коло.

І вперше за весь день я відчула, як шум світу остаточно залишається позаду.

***

Будинок біля моря зустрів нас тишею. Не порожньою — живою.

Хвилі накочувались на берег рівним ритмом, ніби світ навмисне сповільнився після шаленства весільного дня. Солоне повітря ковзало шкірою, знімаючи втому разом із важкістю церемоній, титулів і сотень чужих поглядів.

Я зупинилась просто посеред вітальні. І раптом усвідомила: ніхто більше нічого від мене не чекає.

Не герцогиня. Не цілителька. Не символ.

Просто я.

Позаду тихо зачинилися двері. Раднар зняв плащ і кинув його на крісло з таким полегшенням, ніби щойно завершив багаторічний похід. Колін відкрив вікна — нічний вітер одразу наповнив кімнату шумом моря. Даміан запалив кілька свічок, і тепле світло розлилося по стінах.

Жодної урочистості. Жодної напруги. Тільки ми.

Я повільно розпустила волосся, відчуваючи, як останні шпильки падають у долоню.

— Знаєте, — зітхнула я, — якщо завтра мене знову викрадуть, я образюсь остаточно.

Раднар засміявся тихо.

— Завтра тебе ніхто навіть не знайде.

У його голосі була обіцянка.

Колін підійшов ближче, обережно торкнувшись моєї руки — ніби досі перевіряв, що це все справді відбувається.

— Ти втомилась.

— Щасливо втомилась, — виправила я.

І тільки тоді помітила, як вони дивляться на мене. Без поспіху. Без вимог. З тим самим обережним теплом, яке з’являється, коли людина боїться злякати диво.

Серце стислося.

Я зробила крок до них сама.

— Сьогодні… — тихо сказала я, — вперше за дуже довгий час мені не страшно.

Рука Раднара лягла на мою спину — тепла, заспокійлива. Колін обережно прибрав пасмо волосся з мого обличчя. Даміан зупинився зовсім близько.

І раптом увесь шум світу зник.

Поцілунок почався м’яко. Несміливо навіть. Наче ми всі одночасно вчилися бути поруч без боротьби, без небезпеки, без необхідності когось рятувати.

Я відчула, як напруга останніх місяців тане — у дотику рук, у тихому сміху, у теплі плеча поруч. Не було поспіху. Ніхто нічого не вимагав. Це була ніч довіри.

Раднар притиснув мене до себе, і в його обіймах було відчуття абсолютної безпеки. Колін залишав легкі поцілунки на моїх пальцях, ніби досі не міг повірити, що має право на це щастя. Даміан дивився довго — так, ніби запам’ятовував кожну мить.

Я засміялась тихо, сховавши обличчя у його плечі.

— Якщо чесно… я гадки не маю, як правильно виглядає шлюбна ніч із трьома чоловіками.

— Ми теж, — спокійно відповів Раднар.

І це остаточно зняло останню напругу.

Свічки повільно догорали. Море шуміло за вікнами.

Ми говорили — про дрібниці, про страхи, про майбутнє. Сміялися. Торкалися один одного, ніби переконувались: ми справді тут.

Коли я зрештою заснула між ними, укутана теплом і рівним диханням поруч, мене вперше за весь час не переслідували сни про втечу чи небезпеку.

Лише спокій.

Тієї ночі море стало свідком пристрасті і початку.

Сім’ї, яку ніхто з нас не планував… але яку ми всі обрали.

***

Першим я почула море. Повільний шум хвиль, що накочувались на берег, ніби світ обережно перевіряв — чи можна вже прокидатися.

Другим — тепло. З усіх боків.

Я ще не відкривала очей, але мозок лікаря вже почав працювати.

Добре. Хтось тримає мою руку. Хтось інший — явно використав мене як подушку. І…

Я повільно вдихнула.

— …чому я не можу поворухнутись?

— Бо ти затиснута стратегічно, — сонно відповів голос біля мого плеча.

Колін. Я обережно відкрила одне око. Картина була… пізнавальною. Я лежала посеред ліжка, загорнута в ковдру й чоловіків приблизно однаковою мірою.

Раднар спав лицем до мене, його рука лежала поперек моєї талії з непохитною впевненістю людини, яка навіть уві сні виконує охоронну місію. Колін напівлежав поруч, досі тримаючи мою долоню, ніби боявся, що я зникну. А Даміан…

Я повернула голову.

Герцог Етерн, стратег королівства і гроза політичних рад, спав, уткнувшись носом у моє волосся. Я завмерла. О, це безцінно.

Я тихо прошепотіла:

— Якщо я зараз поворухнусь, хтось прокинеться?

— Уже прокинувся, — не відкриваючи очей, відповів Даміан.

Я ледь стримала сміх.

— Ви всі так спите?

— Ні, — пробурмотів Раднар позаду. — Лише коли дружину можуть викрасти.