Розділ 55

Я зрозуміла, що назад дороги немає, у той момент, коли двері храму повільно відчинились.

Повітря всередині було наповнене світлом.

Не золотим, як на балах. А м’яким — нічним.

Увесь простір храму дому Етернів перетворили так, ніби саме небо спустилося під кам’яні склепіння.

Підлога центрального проходу більше не була кам’яною.

Темне поліроване скло простягалося вперед, глибоке, мов нічне озеро, і під ним мерехтіли тисячі дрібних вогників. Сузір’я повільно рухались, світло пульсувало ледь помітно, створюючи ілюзію, що я йду просто крізь зоряне небо.

Кожен крок запалював нові іскри світла.

Обабіч проходу здіймалися композиції з квітів — білих і темно-синіх. Нічні троянди, сріблясті лілеї, глибокі сапфірові гортензії й тонкі гілки з мерехтливим пилком, що нагадував розсипані зірки.

Усе виглядало так, ніби ніч вирішила розквітнути.

Я завмерла.

— Дихай, — тихо сказав поруч Тадеус.

Я ледь усміхнулась.

По обидва боки від мене стояли мої батьки. Їхні руки були теплими й надійними — настільки земними серед усієї цієї величі, що саме це не дозволило мені розгубитися.

— Ви усвідомлюєте, — прошепотіла я, — що ведете мене просто в епіцентр цього всього?

— Ми ведемо тебе до сім’ї, — спокійно відповів маркграф.

Музика піднялась під склепіння. Двері відчинились ширше. І весь храм підвівся.

Я зробила перший крок.

Зорі під ногами спалахнули. Світло ковзнуло по моїй сукні.

Вона була саме такою, як я хотіла — легкою, живою. М’які шари тканини спадали хвилями, нагадуючи ранковий туман. Срібна вишивка перепліталась уздовж корсету тонкими гілками, що мерехтіли, мов сузір’я. Рукави спадали прозорими лініями, а довгий шлейф ловив світло й розчиняв його за мною.

Я не виглядала герцогинею. Я виглядала собою.

Я підняла очі.

Вони чекали біля вівтаря.

Раднар. Темний парадний мундир лицаря ідеально сидів на його широких плечах. Срібні застібки відбивали світло зірок під ногами, а меч урочисто висів при боці — символ того, що навіть сьогодні він залишався моїм захисником. Але його погляд… повністю руйнував суворий образ.

Ніжний. Трохи невірячий. Безмежно теплий.

Поруч — Колін.

Світлий камзол кольору молодого листя, оздоблений тонким рослинним орнаментом, ніби тканина проростала просто на ньому. Його волосся м’яко спадало на плечі, а обличчя — вільне від шрамів — світилося спокоєм.

Він виглядав… щасливим. І від цього у мене перехопило подих.

Даміан стояв першим.

Темно-синій одяг герцога, майже нічний, із срібною вишивкою дому Етернів. Мантія спадала важкими складками, підкреслюючи його статус і силу. Але сьогодні в ньому було щось інше.

Гордість. Не володаря. А чоловіка, який отримав те, що справді хотів.

І трохи позаду.

Ерін.

Не серед наречених. Чорний одяг без прикрас, що поглинав світло навколо. Бліде обличчя, темне волосся, очі — уважні й тихі. Він стояв у тіні колони, ніби частина ночі, яка прийшла разом із нами.

Батьки зупинились біля вівтаря. Їхні руки м’яко відпустили мої. І на коротку мить я знову стала просто донькою.

Не герцогинею. Не обраницею магії. Просто жінкою, яку ведуть у нове життя.

***

Світло храму стихло. Навіть шепіт гостей розчинився під високими склепіннями.

Жрець зробив крок назад.

— Союз скріплюється словами, які обирають серця.

Тиша стала майже живою.

Першим зробив крок Раднар. Він виглядав так, ніби бій із драконом був би простішим. Його пальці трохи стиснулись навколо моїх.

— Я не маг, — почав він рівно. — І ніколи не вмів говорити красиво.

Ледь чутний сміх прокотився залом. Він навіть не звернув уваги.

— Усе життя я давав лише одну клятву. Захищати.

Його голос став тихішим.

— Але поруч із тобою я зрозумів… що хочу не лише стояти перед небезпекою. Я хочу стояти поруч.

Його погляд був прямим. Чесним.

— Я обіцяю бути тим, хто поверне тебе додому. Навіть якщо доведеться пройти крізь війну, темряву чи власні страхи. Обіцяю бути опорою для тебе… і батьком для нашої сім’ї, якою б великою вона не стала.

Легка усмішка.

— І терпіти твої геніальні, але небезпечні рішення.

Я фиркнула.

— Я люблю тебе, Яріанель. І обиратиму щодня.

Наступним виступив Колін. Він зробив вдих, ніби набирався сміливості.

— Я довго думав, що любов — це щось крихке, — сказав він м’яко. — Щось, що легко зникає.

Його пальці обережно торкнулися моїх.

— Але ти навчила мене іншому. Любов росте. Навіть після зими. Навіть після вогню.

Його очі блиснули.

— Ти побачила мене тоді, коли я сам не міг дивитись у дзеркало. І сьогодні я стою тут без страху… бо знаю — ти дивишся на мене не за зовнішність.

Він усміхнувся тепло.

— Я клянусь берегти твій спокій. Нагадувати тобі відпочивати. І вирощувати для тебе світ, у якому завжди буде місце тиші.

Пауза.

— І квітів. Дуже багато квітів.

Даміан зробив крок останнім. Він дивився на мене довго, ніби всі слова були недостатні.

— Я все життя укладав союзи, — сказав він спокійно. — Рахував вигоди. Передбачав наслідки.

Його голос знизився.

— Ти стала єдиним рішенням, яке я прийняв… не думаючи.

Ледь помітна усмішка.

— І найкращим.

Він узяв мою руку.

— Я клянусь бути не лише твоєю силою, а й тим, хто дозволить тобі бути слабкою. Стояти поруч, навіть коли світ стане проти нас. І ніколи більше не ставити владу вище за тебе.

Погляд потемнів теплом.

— Ти — мій вибір. Не обов’язок. Не стратегія. Моя жінка. Моя дружина.

Жрець повернувся до мене.

— Пані Яріанель.

Я видихнула. І чесно… запанікувала. Я подивилась на них. На всіх трьох. І засміялась тихо.

— Якщо бути чесною… я зовсім не була до вас готова.

Гості тихо засміялись.

— Максимум, до чого я готувалась — це складні пацієнти й самотні вечері після роботи. Точно не троє чоловіків, лицар, маг і герцог… які вирішать, що я — їхня доля.