Розділ 53

Маєток затих.

Ніч тут була іншою, ніж у клініці. Не шумною, не живою — а важкою, аристократично спокійною. Навіть підлога не скрипіла, ніби боялась порушити чужі думки.

Я не могла заснути.

Занадто багато всього.

Імпробус.
Лені.
Політика.
Шлюб.
Майбутнє, яке раптом стало реальним.

Я накинула халат і вийшла в коридор.

І майже одразу зрозуміла, куди йду.

Балкон наприкінці коридору був відчинений.

Холодне нічне повітря ковзало всередину.

Ерін стояв там.

Звісно.

Спершись на кам’яні перила, дивився в темряву саду, ніби слухав щось, недоступне іншим.

Він навіть не обернувся.

— Ти мала б спати, — сказав тихо.

— Ти теж, — відповіла я.

Пауза.

— Я маю проблеми зі сном  вже кілька століть.

— Погана звичка.

Я стала поруч.

Деякий час ми просто мовчали.

Ніч була прохолодною. Спокійною. Нереально нормальною після всього.

— Я знаю про кулон, — сказала я.

Його плечі ледь напружились.

— Колін розповів.

Ерін видихнув.

— Я не планував, що це знадобиться так швидко.

Я повернулась до нього.

— Ти йшов за мною всю ніч?

Ледь помітний кивок.

— Без зупинки.

— Навіть коли це була пастка?

Тепер він подивився на мене.

І в його очах не було жодного сумніву.

— Особливо тоді.

Серце боляче стиснулось.

Я опустила погляд.

— Я бачила тебе… коли ти увірвався в залу.

Кров. Магія. Тіла.

— Ти виглядав… страшно.

Його губи смикнулись.

— Це комплімент?

— Це констатація факту.

Тиша.

А потім я тихо додала:

— Я думала, ти там помреш.

Ерін нахилив голову.

— Я думав те саме про тебе.

Ми стояли надто близько.

Небезпечно близько.

Вітер ворушив моє волосся, і раптом він дуже обережно прибрав пасмо з мого обличчя.

Рух був майже невпевненим.

— Коли вибухнула фортеця… — сказав він тихо, — я вперше за дуже довгий час відчув страх.

Я підняла очі.

— Тебе не легко вбити.

— Саме тому, — відповів він. — У мене майже нічого не залишилось, що можна втратити.

Пауза.

Його голос став тихішим.

— Окрім тебе.

Світ ніби завмер.

Я видихнула.

— Це звучить як дуже небезпечне зізнання.

— Воно і є.

Я нервово усміхнулась.

— Знаєш… тоді я зрозуміла одну річ.

Він мовчки чекав.

— Я справді хочу бути з вами. Не тому, що так треба. Не через політику. Не через страх померти самій.

Я ковтнула повітря.

— А тому що поруч із вами я вперше не відчуваю себе чужою в цьому світі.

Ерін дивився довго.

А потім тихо сказав:

— Ти ніколи не була тут чужою.

Він нахилився ближче.

Занадто близько.

Його голос майже торкнувся губ:

— Просто світ ще цього не зрозумів.

І на мить мені здалося, що він поцілує мене.

Але Ерін зупинився.

Як завжди.

Контроль.

Я тихо засміялась.

— Ви всі змовились доводити мене до серцевого нападу?

— Ми намагаємось залишити тебе живою, — сухо відповів він.

Я сперлась плечем об його руку.

І вперше за довгий час дозволила собі просто бути поруч.

Без боротьби.

Без страху.

Лише ніч.

І чоловік, який прийшов за мною навіть у пекло.

***

Я прокинулась від відчуття, що щось… не так.

Не небезпечно.

Просто підозріло.

Було занадто тихо.

Занадто добре.

Жодних викрадень. Жодних змов. Жодних вибухів.

Отже, щось точно мало статись.

Я тільки сіла в ліжку, коли у двері постукали.

Один раз.

І не чекаючи відповіді — відчинили.

Я навіть не здивувалась.

До кімнати зайшов Раднар.

За ним — Колін.

Потім Даміан.

І останнім, ліниво спершися плечем об одвірок, — Ерін.

Я повільно кліпнула.

— Добрий ранок… чи це якась інтервенція?

Раднар кашлянув, явно нервуючи.

Колін усміхався занадто тепло.

Даміан виглядав… підозріло задоволеним.

Ерін — відверто розваженим.

О ні.

— Ми прийшли поговорити, — сказав Даміан.

Я підтягнула ковдру вище.

— Ви всі разом ніколи не приходите просто поговорити.

Колін сів на край ліжка.

— Ми подумали…

— Це вже звучить небезпечно, — перебила я.

Раднар усміхнувся куточком губ.

— Ти прийняла рішення.

Я завмерла.

— Тоді, біля фортеці. І… потім підтвердила його.

Даміан склав руки за спиною.

— А отже, немає сенсу відкладати.

Я повільно перевела погляд між ними.

— Відкладати… що саме?

Колін видихнув майже радісно:

— Весілля.

Я впала назад на подушки.

— Ні.

Пауза.

— Абсолютно ні.

Ерін тихо засміявся.

— Бачиш? Я казав, що вона спробує втекти.

Я різко сіла.

— Мене викрали, ледь не принесли в жертву, підірвали разом із фортецею — і ваш висновок: пора весілля?!

Даміан абсолютно серйозно кивнув.

— Саме тому.

Раднар додав м’яко:

— Поки ти знову не зникла.

Колін винувато усміхнувся.

— Або не почнеш рятувати королівство.

Я відкрила рот.

Закрила.

…Аргументи закінчились підозріло швидко.

— Ви нестерпні, — пробурмотіла я.

Даміан зробив крок уперед.

— Ми практичні.

І тоді Раднар дістав невелику коробку.

Я насторожилась.

— О ні…

Колін відкрив її.

Всередині лежало кільце.

Не розкішне.

Не кричуще.

Але… дивне.

Живе.

Основа була зі світлого металу, переплетеного чотирма різними лініями: темне срібло, золото, м’який зелений відтінок і майже чорний блиск, що нагадував ніч.

Тонкі візерунки зливалися між собою, утворюючи замкнене коло.

У центрі — невеликий камінь, що змінював відтінок залежно від світла.

Наче пульсував.

— Це… — прошепотіла я.

Колін усміхнувся.

— Метал із  магічних родовищ.

— Захисні руни, — додав Раднар.