Розділ 52

Коли я зайшла до кімнати, Лені вже не спав.

Це стало зрозуміло ще до того, як він відкрив очі.

Бо щойно двері тихо зачинились за мною, він хрипко промовив:

— Дивно… я очікував кайдани. Або хоча б похмуру камеру. Це зовсім не схоже на тюрму.

Я зупинилась біля ліжка.

Руки схрестились самі собою.

— Я по-твоєму геть дурепа, Лені?

Він відкрив очі.

Повільно.

І подивився на мене тим самим поглядом — напівіронічним, напівобережним.

Німе питання.

Я видихнула.

— Перед нападом бандитів у клініці важка статуетка з’явилась там не просто так як і Колін. Подарунок із ножем. Купа незрозумілих речей у сумці. І… вибухівка. Ти як наче кожного разу намагався допомогти мені. 

Я нахилила голову.

— Це ж усе не випадковість. Правда?

Тиша між нами стала чесною.

Без жартів.

Лені довго дивився у стелю.

А потім тихо сказав:

— Ти ніколи не питала, як я опинився в кварталі покинутих дітей.

Він перевів погляд на мене й криво всміхнувся.

— Хоча, якщо чесно… ти взагалі єдина людина, поруч з якою мені не доводилось вигадувати історії, щоб виглядати менш жалюгідно.
Працювати на тебе було підозріло схоже на… сім’ю.
Таку, знаєш, де тебе не продають і не використовують.

Коротка пауза.

— Тож так. Я не хотів щоб ти зникла. .

Я мовчала.

— Мені було вісім, — продовжив він рівно. — Моя мати… була одержима ідеєю гарного життя. Шлюб. Розкіш. Титули. Вона постійно шукала вигідну партію.

Його губи ледь смикнулись.

— І одного разу їй здалося, що вона знайшла ідеальний варіант. Герцога.

У мене всередині щось холодно ворухнулось.

— Імпробус… — тихо сказала я.

Лені навіть не подивився на мене.

— Так.

Пазл почав складатися сам.

Повільно.

Неприємно.

— Виявилось, — продовжив він, — що це була не романтична історія. А схема.

Його голос став сухішим.

— Він роками намагався зачати магічну дитину. Через жінок без статусу. Без захисту. Без наслідків.

Я відчула, як стискаються пальці.

— Але більшість дітей… — він коротко видихнув, — були звичайними хлопчиками. Немагічними.

Пауза.

— Окрім кронпринцеси. Його первістка.

У кімнаті стало холодно.

— Коли моя матір дізналась, що вона не єдина… що таких дітей можуть бути десятки по всьому королівству… — його голос вперше трохи здригнувся, — вона зійшла з розуму.

Він замовк.

— І вкоротила собі віку.

Я повільно опустилась у крісло.

— А я залишився нікому не потрібним, — додав він спокійно. — Її рідне містечко стало моїм притулком. Так я і опинився там.

Він усміхнувся криво.

— Ленієлем мене назвала вона.

Я мовчала.

Бо тепер усе звучало інакше.

— А потім… — продовжив він, — на твоєму першому балі герцог побачив мене.

Його погляд нарешті зустрівся з моїм.

— І я побачив його.

Я вдивилась уважніше.

І раптом…

Так.

Риси.

Лінія щелепи.

Очі.

Якби Імпробус був молодшим…

— За жартом долі, — тихо сказав Лені, — я майже його копія в молодості.

Я відчула, як холод пробіг по спині.

— Він швидко склав два і два. І зв’язався зі мною.

Пауза.

— Але не тільки як батько.

Його усмішка стала гострою.

— Він запропонував співпрацю.

Я вже знала відповідь.

— Інформація про мене, — тихо сказала я.

— І допомога, — кивнув Лені. — В обмін на гроші.

Я різко підвелась.

— То все звелось до грошей?!

Злість вирвалась швидше, ніж я встигла її стримати.

— Після всього?!

Лені тихо засміявся.

Без радості.

— Я по-твоєму геть дурень, Яріанель? - з посмішкою повернув він мені, мою ж фразу. 

Він повернув голову до мене.

І в його очах більше не було сарказму.

Лише щось темне.

Давнє.

— Мені не потрібні його гроші чи увага. 

Пауза.

— Я хотів помсти.

Слова зависли між нами.

Я хотів помсти.

Я дивилась на нього довго.

І раптом злість… не зникла. Але змінилась.

Стала важчою.

— І для цього ти використав мене, — тихо сказала я.

Не питання.

Факт.

Лені не відвів погляду.

— Спочатку — так.

Чесно.

Занадто чесно.

— І в чому заключалась твоя помста?

Лені трохи підвівся, спершись на подушки.

— Усі його… експерименти, — сказав він сухо. — Усі ті жінки. Усі діти. Жодного з нас він офіційно не визнав.

Його голос став холодним.

— Нас просто не існує.

Я відчула, як усередині стискається щось важке.

— Тож я захотів іншу оплату, — продовжив він. — Документ.

Я насупилась.

— Який документ?

Він подивився прямо на мене.

— Підтвердження, що я його позашлюбний син.

Я завмерла.

Кілька секунд просто дивилась на нього.

— І… він погодився?

Лені фиркнув.

— Звичайно погодився.

Коротка пауза.

— Йому дуже була потрібна ти.

Слова впали важко.

— Скоріш за все, — спокійно додав він, — він планував позбутися мене в процесі. Після того, як я перестав би бути корисним.

Я відчула холод уздовж хребта.

— Але, — він ледь усміхнувся, — я зробив ставку.

— На мене? — тихо спитала я.

— На тебе… і твоїх чоловіків.

Він знизав плечима.

— І, як бачиш, не прогадав.

Його погляд став живішим.

— Я все ще живий.

Він обережно постукав пальцями по тумбі біля ліжка.

— І тепер маю доказ того, що ми з ним… родичі. Я офіційної його бастард. І якщо з ним щось трапиться… Випадково. Я матиму право на спадок і визнання. Саме такої помсти я хотів. Зірвати його маску ідеального чоловіка та батька. 

Я повільно видихнула.

Пазл складався остаточно.

І раптом стало зрозуміло, чому Імпробус виглядав таким спокійним у фортеці.

Він був упевнений, що контролює всіх.

Навіть власних бастардів.

Я подивилась на Лені довго.

Я нервово видихнула й провела рукою по волоссю.