Розділ 51

Кімната, у якій лежав Лені, була тихішою за решту маєтку.

Тут навіть повітря ніби рухалось обережніше.

Я зайшла першою, майже автоматично переходячи в знайомий стан — лікар, а не жертва викрадення, не політична проблема, не жінка з надто складним особистим життям.

Просто лікар.

Лені лежав на широкому ліжку, неприродно спокійний без свого звичного саркастичного виразу. Рука була перев’язана чисто й акуратно, бинти свіжі, шви рівні.

Я нахилилась ближче.

Перевірила пульс.

Рівний.

Дихання — стабільне.

Шкіра вже не така бліда, як раніше.

Я обережно розгорнула край перев’язки.

— Хм.

Я навіть схвально фиркнула.

— Хто б це не робив… руки ростуть із правильного місця.

— Королівський цілитель, — відповів Даміан із-за спини.

— Стан стабільний, — підсумувала я. — Крововтрату компенсували. Інфекції немає. Організм просто… відключився після шоку.

Я випросталась.

— Залишається чекати, коли він прокинеться.

І тільки тепер дозволила собі видихнути.

Живий.

Я ще раз глянула на нього.

— Ти винен мені дуже довгу розмову, — тихо пробурмотіла.

Повернулась до чоловіків.

— Добре. Пацієнт тимчасово не помирає. А значить… — я схрестила руки, — тепер ваша черга.

Даміан ледь підняв брову.

— Наша?

— Я проспала добу, — пояснила я. — За цей час мене викрали, врятували, підірвали фортецю, і, судячи з усього, половина королівства зараз хоче чиюсь голову.

Я подивилась на кожного по черзі.

— Тож хтось пояснить мені, що саме відбувається?

Раднар сперся плечем об стіну.

Колін нервово переплів пальці.

Ерін мовчав, але уважно стежив за мною.

А Даміан зробив крок уперед — і я одразу зрозуміла:

новини будуть поганими.

І дуже політичними.

***

Кабінет Даміана був саме таким, яким і мав бути кабінет людини, що керує половиною політики королівства.

Темне дерево. Високі полиці з документами. Карти на стінах. Вікна, крізь які вечірнє світло робило кімнату теплішою, ніж дозволяла її суворість.

Я сиділа в кріслі навпроти столу, відчуваючи себе підозріло здоровою після всього пережитого.

Це насторожувало.

Даміан стояв біля столу, сперши долоні об поверхню. Раднар зайняв місце біля вікна, мовчазний як завжди. Колін нервово крутив чашку з чаєм. Ерін узагалі розташувався в тіні, ніби просто випадково опинився тут.

Кілька секунд ніхто не говорив.

А потім Даміан підняв на мене погляд.

— Перш ніж ми перейдемо до політики… — почав він спокійно, — можливо, ти хочеш нам щось сказати?

Я примружилась.

— Це звучить як пастка.

Його губи ледь смикнулись.

— Наприклад… — продовжив він, — про слова, сказані тобою біля фортеці.

О.

О ні.

Я повільно перевела погляд на інших.

Колін раптом дуже зацікавився власним чаєм.

Раднар дивився у вікно з підозріло напруженим виглядом людини, яка намагається не усміхатись.

Ерін відверто насолоджувався ситуацією.

Зрадники.

— Я була після вибуху, — почала я обережно. — У стані контузії. Це юридично має враховуватись.

— Безумовно, — кивнув Даміан. — Але слова були досить… чіткими.

Я заплющила очі.

— Я пам’ятаю лише фрагменти.

— Ми — ні, — тихо додав Ерін.

Я відкрила одне око.

— Ви всі серйозно зараз?

Раднар кашлянув у кулак.

Колін нарешті не витримав:

— Ти сказала: «Я згодна. Давайте одружимось.»

Тиша впала урочисто.

Я повільно накрила лице долонею.

— Чудово. Просто прекрасно.

— Отже, — абсолютно спокійно продовжив Даміан, — ми лише хочемо уточнити… чи це було офіційне рішення?

Я глянула на нього.

— Ви зараз колективно змушуєте мене підтвердити пропозицію шлюбу?

— Ми просто не хочемо неправильно трактувати твою згоду, — невинно сказав Ерін.

Я звузила очі.

— Ти взагалі мовчи. Ти був увесь у крові, це психологічний тиск.

Колін тихо засміявся.

Раднар нарешті повернувся до мене — і в його погляді було щось надто тепле.

І ось тут жарти раптом перестали бути лише жартами.

Я видихнула.

— Добре.

Чотири пари очей одразу зосередились на мені.

— Так, — сказала я тихіше. — Я це сказала не випадково.

Серце трохи пришвидшилось.

— Можливо, момент був… драматичний. Але я не передумала.

Я підняла погляд.

— Я справді хочу бути з вами.

Тиша стала іншою.

М’якою.

Живою.

— Тож ні, — додала я з кривою усмішкою, — відкочувати назад я не збираюсь. Навіть якщо це була найгірша романтична заява в історії королівства.

Раднар  тихо хмикнув.

— Особисто мені сподобалось.

Даміан повільно випрямився.

І вперше за весь день його строгий контроль трохи тріснув — у погляді з’явилось щире полегшення.

— Тоді, — сказав він спокійно, — нам доведеться обговорити наслідки.

Я повільно нахилила голову.

— Наслідки?

Слово прозвучало майже невинно.

Але щось у виразі обличчя Даміана одразу підказало — відповідь мені не сподобається.

Він обійшов стіл і сперся на його край, схрестивши руки.

— Поки ти була без свідомості, — почав він рівно, — я перебував у палаці.

Я тихо зітхнула.

— Звучить уже погано.

— Я вирішував усі питання, пов’язані з нападом на фортецю, — продовжив він. — Радою. Королем. Імпробусом.

Ім’я герцога змусило мене напружитись.

— І, як ти вже знаєш… — Даміан зробив коротку паузу, — Імпробус не понесе жодного покарання.

Я стиснула щелепу.

— Звісно.

— Його версія подій офіційно прийнята до розгляду, — спокійно додав він. — Покинута родинна фортеця. Незаконні маги. Напад. Хаос.

Я фиркнула без радості.

— І всі дружно зробили вигляд, що повірили.

— Не всі, — тихо сказав Даміан. — Але достатньо.

Він перевів погляд на Еріна.

— Основна проблема була не в Імпробусі.

Я відчула, як холод пробіг по спині.