Розділ 49

Свідомість повернулась несподівано легко.

Без болю.
Без темряви.
Без відчуття, що голову щойно використали як експериментальний барабан.

Навпаки.

Мені було… добре.

Небезпечно добре.

Тіло здавалось легким, відпочилим, ніби я проспала не ніч — а кілька років поспіль. Жодної скутості, жодного виснаження, навіть знайомої тягучої втоми, яка зазвичай жила десь під ребрами.

Я повільно вдихнула.

Повітря пахло дорогими травами, чистою тканиною і… деревом. Полірованим, теплим.

Не клініка.

Я розплющила очі.

Висока стеля. Темне різьблене дерево. Важкі штори, крізь які просочувалось м’яке денне світло.

О.

О ні.

— Якщо це загробне життя… — пробурмотіла я хрипко, — то воно підозріло схоже на спальню дуже багатого чоловіка.

— Ти в маєтку герцога.

Я повернула голову.

Колін сидів біля ліжка, нахилившись уперед, ніби боявся навіть кліпнути.

Його волосся було розпатлане, під очима — темні кола, але коли він побачив, що я дивлюсь на нього, обличчя буквально змінилось.

Полегшення.

Чисте, неконтрольоване.

— Нарешті, — тихо видихнув він.

— Скільки… — почала я, але голос зрадницьки сів.

Колін одразу подав воду.

— Повільно, — сказав м’яко.

Я зробила кілька ковтків і лише тоді зрозуміла — справді нічого не болить.

Навіть голова.

Я насупилась.

— Це підозріло. Я пам’ятаю вибух. І падіння. І… дуже погані життєві рішення.

Колін ледь усміхнувся.

— Королівський цілитель оглянув тебе. І зцілив.

Я моргнула.

— Королівський?

— Особисто, — підтвердив він. — Ти була без свідомості майже добу.

Добу.

Я повільно перевела погляд у стелю.

— Значить, я офіційно проспала власне викрадення, втечу і політичну кризу.

Колін тихо видихнув — майже сміхом.

— Твій… інцидент викликав переполох у столиці.

Я повернулась до нього.

— Наскільки великий переполох?

Він замовк на секунду.

І цей короткий сумнів мені вже не сподобався.

Колін зітхнув.

— Ти будеш сердита.

— О, чудово, — пробурмотіла я. — Значить, усе ще гірше, ніж звучить.

Він провів рукою по волоссю, підбираючи слова.

— Імпробус… перекрутив усе майже на свою користь.

Я повільно випросталась у ліжку.

— Поясни.

Колін кивнув.

— Фортеця, де тебе тримали… офіційно виявилась старою родинною власністю його дружини. На околиці столиці.

У пам’яті спалахнули кам’яні стіни. Пил. Запах гарі.

— Там… колись сталася пожежа, — продовжив він тихіше. — Загинула його дружина. І кілька його побратимів. Після цього місце покинули. Воно роками стояло занедбаним.

Я мовчала.

Запах гарі.

Отже, це було правдою.

— І тепер, — обережно додав Колін, — герцог стверджує, що не має жодного відношення до твого… як він каже… зникнення.

Я різко повернула голову.

— Що?

— За його версією, — продовжив Колін, — його люди прибули до фортеці вже після того, як охорона повідомила про дивні пересування всередині.

У мене навіть слів не знайшлося.

— Він заявляє, що невідомі маги використовували покинуту будівлю для заборонених ритуалів, — тихо сказав Колін. — А коли його люди втрутилися… стався напад.

Я відчула, як у грудях піднімається гаряча хвиля.

— Напад?

Колін кивнув.

— Він звинувачує Еріна.

Кімната ніби похолола.

— У чому саме? — повільно спитала я.

— У нападі на його людей. У вбивствах. У руйнуванні фортеці.

Я витріщилась на нього.

— Це ж… — слова застрягли. — Це ж абсурд!

Колін не відвів погляду.

— Він офіційно вимагає покарання.

Серце різко вдарило.

— Де Ерін?

Пауза.

— Під вартою. Тимчасово.

Я різко відкинула ковдру.

— Як це взагалі можливо?! — вирвалось у мене. — Він мене рятував! Він прийшов туди через них!

У голові не вкладалось.

Я бачила все.

Чула все.

І тепер це… просто переписали?

— Вони були там! — продовжила я, відчуваючи, як голос зривається. — Маги, коло, накопичувач — усе це було! Як можна зробити вигляд, що нічого не сталося?!

Колін підвівся ближче.

— Бо він герцог, Яріанель, — тихо сказав він. — І він підготувався.

Я стиснула пальці в кулаки.

Перед очима знову виник його спокійний вираз обличчя.

Його аплодисменти.

Він знав, що за ним влада і вплив. 

— Ні, — прошепотіла я. — Ні… цього не може бути.

Я підняла погляд на Коліна, розгублена й зла водночас.

— Скажи мені, що це якийсь жахливий жарт. Бо інакше виходить, що він викрав мене, намагався викачати магію… і тепер зробив винним того, хто мене врятував.

Тиша стала важкою.

І вперше після пробудження я по-справжньому зрозуміла:

ця історія ще не закінчена.

***

Кімната ще кілька секунд залишалась наповненою моїм обуренням.

Я дивилась у вікно, намагаючись зібрати думки докупи, але всередині все ще кипіло — злість, страх за Еріна, відчуття несправедливості, яке буквально дряпало зсередини.

І тільки тоді я помітила, що Колін мовчить.

Не просто слухає.

Спостерігає.

Наче перевіряє, чи я справді тут.

Жива.

— Коліне?.. — тихо покликала я.

Він видихнув, провівши рукою по волоссю.

— Ми знайшли тебе… завдяки Еріну.

Я здивовано моргнула.

— Що?

Колін сів ближче до ліжка.

— Він… ще раніше додав у твій кулон краплю своєї крові. Вампірської.

Я машинально торкнулась шиї.

Кулон був на місці.

Теплий.

— Він сказав, що так зможе знайти тебе будь-де, — продовжив Колін. — Ми не розуміли навіщо… поки ти не зникла.

Його голос став тихішим.

— Ерін відчув, що зв’язок різко змінився. Наче тебе… вирвали зі світу. І просто рушив.

Я уявила це майже фізично.

Темрява.

Полювання.

Ерін, який іде за запахом крові крізь ніч.

— Ми прямували за ним, — сказав Колін. — Без плану. Без впевненості. Просто… довіряючи, що він веде нас правильно.