Розділ 48

Спочатку це був лише звук.

Далекий.

Глухий.

Наче щось важке впало за стіною.

Я напружилась.

Другий удар.

Крик.

Різкий, розірваний — не схожий на голос мага з нашої зали.

Усі в приміщенні завмерли.

Герцог повільно повернув голову до дверей.

За ними здійнявся хаос — кроки, метал, короткі вигуки, які швидко переросли в справжній бій.

— Що за… — прошепотіла я.

Двері розчахнулись із глухим тріском.

І в залу буквально влетів Ерін.

Я бачила його різним.

Саркастичним. Спокійним. Небезпечно тихим.

Але таким — ніколи.

Очі — темні, майже чорні, зіниці розширені до краю. Кров розмазана по шиї, по руках, по розірваному рукаву. Його рухи були надто швидкими, надто різкими — справжній вампір-потрошитель, вирваний із нічних легенд.

За ним через двері буквально вкотилися два тіла — нерухомі, перекручені, з ранами, які я навіть не хотіла роздивлятись.

Маги за спиною відкрили вогонь майже одразу.

Спалахи магії розсікли повітря.

Один удар — у плече.

Другий — ковзнув по боці, залишивши обпалений слід.

Ерін навіть не зупинився.

Він рухався крізь удари, мов крізь дощ.

Я рвонула вперед раніше, ніж встигла подумати.

— Еріне! — вигукнула я. — Як ти тут? Тебе поранено?!

Я зробила крок ближче, але він різко виставив руку, зупиняючи мене.

Його погляд — гострий, хижий… і дивно ясний, попри все.

— Тікай, — сказав він коротко.

— Що? Я…

— Яріанель, — перебив він тихо, але жорстко. — Біжи. Я їх затримаю.

Ще один удар магії влучив йому в спину. Я здригнулась, але рана… повільно затягувалась прямо на очах.

Він навіть не здригнувся.

— Рани повільно регенерують, — додав він швидко, ніби читаючи мої думки. — Я витримаю.

Позаду нього вже з’являлись нові постаті магів.

Погоня.

Шум битви наближався.

Ерін нахилився ближче, голос став тихішим:

— Інші вже на підході.

Його губи ледь смикнулись у знайомій, небезпечній усмішці.

— І повір… вони будуть менш ввічливими, ніж я зараз.

***

Слова Еріна ще відлунювали в голові, коли я почула головне.

Інші вже на підході.

Усередині щось клацнуло.

Не страх.

Рішення.

Я навіть не глянула на герцога — ні на його реакцію, ні на камінь, що продовжував жадібно тягнути магію з чужого тіла. Не на магів, не на світіння кола.

Просто різко розвернулась.

І побігла.

Кроки віддавались у голові глухими ударами, але тіло рухалось швидше, ніж думки.

Я кинулась до Лені.

Він стояв трохи осторонь — надто блідий, розгублений, ніби ще не до кінця усвідомив, що щойно сталося. Кров крізь перев’язку повільно просочувалась на рукав.

— Ей, — видихнув він, коли я схопила його за руку.

Я стиснула пальці сильніше.

— Ти ще винен мені розмову, — кинула я різко.

І потягнула його за собою.

Ми рвонули до виходу — у той самий коридор, яким мене принесли сюди, не розбираючи, що відбувається позаду.

Крики.

Спалахи магії.

Глухий гуркіт — можливо, ще одне тіло впало на кам’яну підлогу.

Я не озиралась.

Сукня чіплялась за виступи, подих збивався, але ноги не зупинялись.

— Яріанель, — хрипко сказав Лені, намагаючись не відставати, — ти серйозно думаєш, що це хороший план?

— У мене зараз два варіанти, — відрізала я на бігу. — Або поганий план, або залишитись і померти. Я голосую за перше.

Світло світанку пробивалося крізь вузькі вікна, роблячи коридор сірим і холодним.

Попереду — поворот.

Свобода?

Чи ще одна пастка?

Я лише сильніше стиснула його руку.

Бо якщо Ерін правий — допомога близько.

І нам потрібно дожити до цього моменту.

***

Ми бігли, не розбираючи дороги.

Кам’яні коридори змінювались один за одним, сходи то піднімались, то різко обривались, і я вже перестала розуміти, де верх, а де низ цієї клятої фортеці.

Позаду гули голоси.

Багато голосів.

І кожен новий поворот лише додавав нових переслідувачів.

— Тут їх… значно більше, ніж я думала, — видихнула я, звертаючи за широку арку.

— Ти думала, герцог тримає такий план у порожній будівлі? — криво усміхнувся Лені, хоча по його обличчю було видно — йому вже важко.

Він спіткнувся, притискаючи поранену руку.

Я різко пригальмувала.

— Дай подивлюсь…

— Ні, — похитав він головою. — Якщо ми зупинимось — нас наздоженуть.

І ніби на підтвердження його слів — позаду блиснула магія, обпалюючи край стіни.

Я стиснула зуби й потягнула його далі.

Ще один коридор.

Ще одна арка.

І раптом простір перед нами відкрився.

Велика кімната.

Наче колишня вітальня.

Широкий кам’яний зал із потрісканими колонами, залишками меблів і важкою ширмою, що стояла трохи збоку — старою, але досі цілою. Світло світанку лилося крізь вузькі вікна, роблячи пил у повітрі майже золотим.

Я різко зупинилась.

Далі — нічого.

Жодних дверей.

Жодного проходу.

Лише глуха кам’яна стіна.

— Ну… — видихнула я, роздивляючись кімнату. — Це навіть не глухий кут. Це… безвихідь із декором.

Лені сперся на колону, важко дихаючи.

— Мабуть… тут колись приймали гостей, — пробурмотів він.

— Чудово, — буркнула я. — Ми теж, здається, скоро прийматимемо гостей. Дуже небажаних.

Позаду вже було чути кроки — ближче, швидше.

Я швидко оглянула кімнату.

Простору вистачало — навіть забагато.

Ширма стояла трохи осторонь, ніби хтось колись намагався приховати частину залу.

Я схопила Лені за плече й потягнула його глибше всередину.

— Сідай, — наказала тихо. — Якщо впадеш — я тебе не донесу, і це не погроза, а констатація факту.

Він тихо засміявся, але слухняно опустився на край розбитого крісла.

Кроки за дверима стали гучнішими.

Магія в повітрі знову задзвеніла.

Я перевела погляд на глуху стіну попереду.