Розділ 44

Ніч була густою і тихою — такою, у якій навіть думки звучать занадто голосно.

Я не пам’ятаю, коли саме заснула. Просто впала на ліжко після довгого дня, навіть не знімаючи плаща до кінця. Тіло відмовлялось рухатись, а мозок нарешті вимкнувся після всього — розмов, поглядів, напруги.

Сон накрив швидко.

Аж поки хтось не струснув мене за плече.

— Яріанель. Підйом.

Я розплющила очі, не одразу розуміючи, де я. Світ хитнувся, свічка біля ліжка кидала м’яке світло, а над головою нависло знайоме обличчя.

Лені.

— Якщо це не пожежа і не апокаліпсис, я тебе прокляну… — пробурмотіла я, зариваючись обличчям у подушку.

— Терміновий пацієнт, — швидко відповів він. — Дуже погано. Я вже зібрав сумку.

Слово “пацієнт” увімкнуло в мені щось автоматичне. Я сіла, потерла очі, намагаючись витягти себе зі сну.

— Де?

— Нас чекають. Треба йти зараз.

Я накинула плащ і машинально потягнулась до сумки… і завмерла.

Вона була важча, ніж зазвичай.

Я розкрила клапан — і сон остаточно відступив.

Всередині лежали не лише мої звичні речі — бинти, настої, інструменти.

Там була ще якась дивна всячина: скляні флакони без підписів, мотузки, металеві застібки, навіть темна тканина, яку я точно не клала.

— Лені… — я підняла погляд. — Що це все?

Він уже стояв біля дверей, ніби не хотів, щоб я надто довго розглядала.

— Потім поясню, — швидко кинув він. — У нас мало часу.

— Це не схоже на мої стандартні виїзди, — пробурмотіла я, витягуючи один із флаконів.

— Яріанель, — він нетерпляче видихнув. — Якщо хочеш врятувати людину — йдемо зараз.

Його тон був різкішим, ніж зазвичай.

Я насупилась, але закрила сумку.

Мозок ще був наполовину сонним, а професійна звичка не сперечатись у термінових випадках взяла гору.

— Добре. Йдемо.

Ми вийшли в коридор. Дерев’яна підлога тихо скрипіла під ногами, нічні тіні лежали вздовж стін.

І тільки тоді я помітила — надто тихо.

— А де… — почала я, оглядаючись. — Раднар? Ерін?

Лені навіть не озирнувся.

— Уже пішли вперед. Сказали не будити тебе раніше.

Я зупинилась на секунду.

Щось усередині тихо стиснулося.

Але я списала це на втому.

Ми вийшли у двір. Нічне повітря було холодним, свіже, трохи сире.

Я зробила кілька кроків вперед, поправляючи сумку на плечі.

І саме тоді відчула — щось не так.

Занадто тихо.

Занадто темно.

Я повернула голову.

— Лені, ми точно…

Удар.

Глухий, різкий.

Біль спалахнув у потилиці, світ перекосився, і земля раптом стала надто близько.

Я навіть не встигла зрозуміти, що відбувається.

Сумка вислизнула з рук.

Перед очима мигнули темні силуети.

Що…

Світло згасло.

І настала темрява.

***

Свідомість поверталась уривками.

Спочатку — холод.

Він пробирався крізь одяг, крізь шкіру, осідав десь у кістках. Камінь під щокою був шорсткий, сирий, і я не одразу зрозуміла, чому не можу нормально поворухнутись.

Потім прийшов біль.

Тупий, важкий, пульсуючий десь у потилиці — ніби хтось вирішив перевірити, чи достатньо міцна моя голова для нових життєвих пригод.

Я тихо застогнала.

О, чудово. Я ж казала — нічого доброго з нічних викликів не виходить.

Повітря пахло пилом і металом. Десь капала вода — рівномірно, майже заспокійливо.

Я спробувала підвести руку… і тільки тоді зрозуміла.

Не можу.

Зап’ястя були стягнуті мотузкою. Тісно. Професійно. Не любительський рівень.

— Ну звісно… — прошепотіла я, відкриваючи очі.

Світ розпливався. Темрява була не абсолютною — десь високо тлів слабкий вогник, кидаючи довгі тіні на кам’яні стіни.

Підлога холодила спину.

Я повільно перевернулась на бік, стискаючи зуби.

— Де ж мій відгук “п’ять зірок за сервіс”, — буркнула собі під ніс. — Обожнюю прокидатись зв’язаною в невідомому підземеллі.

Пам’ять повернулась різким спалахом.

Ніч.

Сумка.

Лені.

Дивні речі всередині.

Тінь.

Удар.

Серце різко прискорилось.

Спокійно.

Я змусила себе вдихнути глибше. Один раз. Другий.

Паніка — поганий асистент лікаря.

Я перевірила ноги — теж зв’язані. Не надто туго, але достатньо, щоб не втекти з розбігу. На плечах відчувалась важкість — плащ залишився, але сумки поруч не було.

— Ну хоч взуття залишили, — тихо зітхнула я. — Уже прогрес.

Десь у коридорі пролунали кроки.

Повільні.

Впевнені.

Я завмерла.

Тіні на стіні здригнулися.

І саме в цю секунду до мене дійшло — це не випадковість. Не помилка. Не розбійники, які переплутали лікарку з кимось важливим.

Мене викрали.

Навмисно.

Я ковтнула сухе повітря й тихо розсміялась — більше від нервів, ніж від гумору.

— Ну що ж, Яріанель… — прошепотіла я сама собі. — Здається, ти знову перевершила власні очікування.

Кроки наближались.

Серце билося швидко, але розум уже починав працювати — аналізував, складав шматочки пазлу.

Кронпринцеса.

Розмова.

Погляди.

Сфера розподілу.

І дивна поведінка Лені тієї ночі…

Я заплющила очі на секунду, відчуваючи, як холодний камінь забирає залишки сну.

— Якщо вам здається, що у вашому житті все інколи йде підозріло гладко… — тихо прошепотіла я в темряву, — не радійте. Це просто розгін перед катастрофою.

Я видихнула, слухаючи власний голос — трохи хрипкий, але все ще мій.

Світ обернувся проти мене.

Або… просто відкрив наступний акт.

І ледь усміхнулась. 

Ось ми і дійшли з вами до цього моменту, де я лежу на підлозі, звʼязана, з головним болем і розумінням того, що все це результат зроблених мною виборів.