Розділ 43

Запрошення від кронпринцеси прийшло через три дні після моєї великої сповіді.

Тонкий кремовий конверт, аромат жасмину й почерк, який виглядав так, ніби кожна літера знала, що має право наказувати.

“Леді Яріанель, буду рада бачити вас на чаюванні. Нам варто повернутись до розмови про ваше майбутнє.”

Я прочитала листа тричі.

— Це звучить як дипломатичне “мені треба перевірити, чи ти ще не зламала королівство”, — пробурмотіла я, складаючи папір.

Лені, який саме сидів на підвіконні, хмикнув:

— Або як “я хочу подивитися на жінку, через яку герцог Етерн раптово став чесним”.

Я кинула в нього рушником.

Але всередині щось стислося.

Бо це було не просто чаювання.

***

Чаювання з кронпринцесою почалося… надто тихо.

Настільки тихо, що я відчула це ще до того, як зайшла в залу.

Повітря було холоднішим, ніж зазвичай. Слуги рухались беззвучно. А сама вона сиділа за столом, випрямлена, ідеальна — і з усмішкою, яка більше нагадувала лезо.

— Леді Яріанель, — промовила вона, не встаючи. — Дякую, що знайшли час.

— Ваші запрошення важко ігнорувати, — відповіла я рівно, сідаючи навпроти.

Чай уже чекав.

Атмосфера — ні.

Кронпринцеса довго мовчала, роздивляючись мене так, ніби я була… помилкою в її ретельно складеному плані.

— Ви виглядаєте дуже впевненою, — нарешті сказала вона.

— Це маска, — відповіла я. — Дуже зручна штука.

Її губи ледь смикнулись, але очі залишались холодними.

— Я запросила вас, щоб повернутись до нашої попередньої розмови. Про ваше майбутнє… заміжжя.

Я відчула, як плечі напружились.

— Я пам’ятаю список, який ви мені пропонували.

Вона кивнула.

— І я також пам’ятаю, що ви поставились до нього… легковажно.

Слова були м’якими.

Тон — ні.

Вона обережно поставила чашку.

— Ви оточили себе дуже… неоднозначними чоловіками, леді Яріанель. Лицар без магії. Напіввампір зі складною репутацією. Молодий маг, який ще не визначився зі своїм місцем при дворі…

Вона зробила паузу.

— …і герцог Етерн.

Ім’я зависло в повітрі, як виклик.

Я не відповіла.

Вона нахилила голову.

— Ви знаєте, що він був моїм коханцем.

Це не було питанням.

— Я здогадувалась, — сказала я тихо.

— І незважаючи на це, ви наважились привернути його увагу, — продовжила вона рівно. — І це… не було політичним рішенням.

Я відчула, як у грудях піднімається холод.

— Ви хочете сказати, що він належить вам?

— Я хочу сказати, — її голос став ще тихішим, — що іноді люди плутають цікавість із почуттями. І роблять вибір, про який згодом шкодують.

Прямий погляд.

Без маски.

Там була відкрита неприязнь.

Навіть… ненависть.

Я поставила чашку, щоб не видати тремтіння рук.

— Якщо ви хочете сказати щось прямо — кажіть, — відповіла я спокійніше, ніж почувалась.

Вона посміхнулась.

— Добре. Я скажу прямо.

Тиша в залі стала гострою.

— Не мрійте про герцога.

Слова були сказані майже ніжно.

І від цього ще болючіше.

Я підняла брову.

— Ви запізнились із порадою.

Її очі блиснули.

— Ви не розумієте, у що втручаєтесь, — продовжила вона. — Герцог — не чоловік для… експериментів. Він частина системи, яку ви, здається, так любите ламати.

Я ледь усміхнулась.

— А якщо він сам зробив свій вибір?

— Люди його статусу не роблять виборів, — різко відповіла вона. — Їхні рішення — це хвилі, які зачіпають ціле королівство.

Вона відкрила футляр і дістала той самий список.

— Саме тому я пропонувала вам кандидатів. Чоловіків, які підходять вам. Які не зруйнують баланс.

Я глянула на пергамент і зітхнула.

— Ви справді думаєте, що мої кавалери — помилка?

Вона нахилилась ближче.

— Я думаю, що ви занадто нова в цьому всьому, щоб розуміти правила. Іноді краще довірити вибір тим, хто має більше досвіду.

Слова прозвучали як вирок.

Я мовчала кілька секунд.

Потім тихо відповіла:

— Знаєте…  це називалось “жити чужим життям”.

Кілька секунд ми просто дивились одна на одну.

Без прикрас.

Без дипломатії.

Її голос став майже шепотом:

— Якщо ви продовжите… ви пошкодуєте.

Я повільно підвелась.

— Можливо, — відповіла я. — Але це буде мій жаль.

Я трохи нахилила голову — ввічливо, як належить.

І додала, не стримавшись:

— До речі… дякую за список. Він чудово підійшов для підпірки під кульгавий стіл у клініці.

Я побачила, як її пальці стисли край чашки.

О, так.

Це був удар.

Я розвернулась і попрямувала до виходу, відчуваючи її погляд у спину — важкий, гарячий, майже ворожий.

І тільки коли двері зачинились за мною, я видихнула.

— Ну що ж, — пробурмотіла собі під ніс. — Схоже, я офіційно стала ворогом кронпринцеси.

***

Двері зачинилися за Яріанель тихо.

Надто тихо.

Кронпринцеса не поворухнулась одразу. Вона сиділа рівно, з тією ж бездоганною поставою, ніби розмова ще тривала, ніби гість досі сидів навпроти.

Слуги мовчки завмерли біля стін.

У кімнаті пахло жасмином.

І ледь помітно — напругою.

Вона повільно вдихнула.

Раз.

Другий.

Її пальці торкнулися чашки — тієї самої, з якої щойно пила Яріанель.

Погляд став холодним, майже скляним.

— Всі вийдіть, — тихо сказала вона.

Слуги не перепитували.

Двері зачинились.

Тиша впала важко.

Кронпринцеса ще кілька секунд дивилась на порожнє місце навпроти — на стілець, де сиділа жінка, яка… не мала з’явитись у її житті взагалі.

— Наївна… — прошепотіла вона.

Чашка в її руці тріснула ще до того, як вона зрозуміла, що стискає її занадто сильно.

Тонка порцеляна розсипалась між пальцями.

Чай пролився на скатертину, темною плямою розповзаючись по тканині.

Вона навіть не здригнулась.

Лише подивилась на уламки — довго, мовчки.

— Все буде так як задумано…  — сказала вона в порожнечу.