Розділ 42

Минуло кілька днів.

Дивних, тихих днів, у яких ніхто з них не тиснув на мене питаннями. Ніхто не повертався до освідчень. Ніхто не вимагав відповіді, ніби всі мовчазно дали мені простір… зібрати себе докупи.

Раднар приходив допомогти з важкими ящиками і йшов, залишаючи теплий поцілунок у скроню — без слів.

Колін приносив нові саджанці й обережно розповідав про них, але жодного разу не питав, що я вирішила.

Даміан з’являвся рідше, проте кожен його погляд був уважним, терплячим… майже ніжним.

Ерін — як завжди — робив вигляд, що нічого не змінилось, але я ловила його темний погляд щоразу, коли замислювалась надто довго.

Навіть Лені дивно стримався з жартами. А це вже було підозріло.

І саме ця тиша змусила мене зрозуміти — далі так не можна.

Якщо я справді хочу бути з ними… то почати треба з правди.

Про себе.

Я зібрала їх у головній залі клініки ввечері. Сонце вже ковзало по підлозі золотими смугами, і пил у повітрі здавався майже святковим.

Я стояла біля столу, стискаючи пальцями край скатертини.

— Дякую, що дали мені час, — почала я тихо. — Але… думаю, пора перестати ходити колами. Ви маєте знати, ким я є насправді.

П’ять поглядів зосередились на мені.

Я ковтнула повітря.

— Я не з Торнтвелу. І навіть не з цього світу. Я… із Землі. Це світ без магів. Там є наука — інший спосіб пояснювати життя, лікувати, будувати… існувати.

Ніхто не перебив.

Навіть Лені.

Я зробила крок вперед.

— Я потрапила в аварію. Велику. — я коротко заплющила очі. — І за секунду до смерті мене перемістила сюди Творчиня. Та, кого деякі називають богинею. 

Тиша стала густою, майже матеріальною.

Колін завмер із напіввідкритими губами.

Раднар навіть не кліпав.

Даміан повільно випрямився, ніби щойно почув стратегічну новину, яка змінює карту світу.

Ерін дивився уважно — надто уважно.

А Лені… моргнув. Один раз. Другий.

— То виходить… — він почухав потилицю, явно намагаючись знайти жарт і не знаходячи. — Ти буквально… імпортна?

Я пирхнула, хоча горло стислося.

— Можна і так сказати.

Він тихо додав:

— Я думав, мене вже нічим не здивувати… але, здається, сьогодні рекорд.

Його усмішка була кривою — і я вперше побачила, що навіть він не очікував цього.

Я вдихнула глибше.

— Саме Творчиня наділила мене магією зцілення. Безпосередньо. Тому мій рівень магії такий високий. І спосіб її використання не стандартний. 

Тиша стала такою важкою, що я ледве могла дихати. 

Чоловіки виглядали так, ніби втратили відчуття простору. 

І тут Колін раптом підняв голову.

— Стоп… — він нахмурився. — Ти сказала “наділила безпосередньо магією”. А… бувають ще якісь варіанти?

Я ледь усміхнулась.

— От ми і підійшли до другої речі, яку я хотіла сказати.

Я провела пальцями по столу, збираючи думки.

— У цьому світі магію зазвичай дають не творці. Не безпосередньо. Її розподіляє… сфера. Сфера розподілу. Яку Оріго створили і наділяють магією. Саме вона визначає з яким типом магії і рівнем буде істота. 

Даміан напружився.

Ерін перестав удавати байдужість.

Раднар насупився.

— Але… — тихо продовжила я, — сферу викрали. І пошкодили. Через це процес порушився. І тому так мало людей народжується з магією.

Ніхто не рухався.

Ні звуку.

Ні подиху.

Німий шок повис між нами, як натягнута нитка.

Я відчула, як серце б’ється десь у горлі.

— І… — сказала я майже пошепки, — я маю це виправити. Саме тому я тут. Не просто щоб лікувати… а щоб повернути сферу на законне місце.

Тиша стала ще важчою.

Колін повільно опустився на стілець.

Раднар зробив крок ближче — не до мене, а ніби просто щоб переконатися, що підлога все ще існує.

Даміан провів рукою по обличчю, мов генерал, якому щойно повідомили про нову війну.

Ерін тихо видихнув.

Лені ж підняв брови.

— Тобто… — він повільно розвів руками. — Я дружу не просто з лікаркою, а з міжсвітовим ремонтником магічної системи? Ну знаєш… без тиску, Яріанель. Це все кардинально змінює, - додав він вже пошепки. 

Я фиркнула.

Напруга трохи тріснула.

Я глянула на них усіх і знизала плечима.

— Ну що ж… — сказала я з кривою усмішкою. — Вітаю. Ви закохались у жінку, яка прийшла з іншого світу, отримала магію напряму від богині і тепер має полагодити зламану магічну екосистему. Абсолютно нормальна історія. Нічого підозрілого.

***

Тиша після моїх слів була… не порожньою.

Вона була важкою. Живою. Наповненою думками, які я не могла прочитати.

Я стояла посеред кімнати й чекала — удару, запитань, страху… чогось.

Першим заговорив не той, кого я очікувала.

Раднар.

Він зробив крок вперед, повільно, ніби перевіряв, чи земля під ногами не зникне.

— Добре, — сказав він просто.

Я моргнула.

— …Добре?

— Так, — він кивнув. — Ти не з цього світу. Ти маєш місію. Це звучить… складно. Але для мене є тільки одне питання.

Він підійшов ближче й обережно взяв мою руку.

— Ти залишишся?

Я розгублено всміхнулась.

— Якщо мене знову не викрадуть божественні сили — планую.

— Тоді все інше… другорядне.

Його відповідь була настільки простою, що в грудях щось защеміло.

Колін мовчав довше за всіх. Його погляд ковзав по мені, ніби він намагався скласти в єдину картину всі дивні речі, які бачив раніше.

Нарешті він тихо видихнув.

— Це… пояснює багато чого, — сказав він, проводячи рукою по волоссю. — Чому ти мислиш інакше. Чому ти не боїшся ставити під сумнів те, що для нас — аксіома. Чому твоє лікування… наче дивиться на світ під іншим кутом.

Він підняв на мене теплий, трохи розгублений погляд.

— Я не скажу, що все одразу вкладається в голові. Але… тепер я розумію, чому ти від самого початку здавалась мені чимось більшим, ніж просто сильна цілителька.

Його усмішка була тихою. Не героїчною — щирою.