Розділ 41

Ранок прийшов тихо.

Світло ковзнуло по підлозі, лягло на край ліжка, на подушку поруч… і я вперше за довгий час не поспішала вставати. Просто лежала, дивлячись у стелю, і слухала власне серце, яке, здається, ще не встигло оговтатись від усього, що сталося.

Освідчення.

Слово, яке раніше звучало для мене просто і зрозуміло.

Один чоловік. Один вибір. Одне майбутнє.

Так мене вчили. Так я жила… там, де шлюб був лінією — прямою, чіткою, єдиною.

Я повільно видихнула.

А тепер?

Тепер моє життя виглядало, ніби хтось узяв цю лінію… і перетворив її на сузір’я.

Колін — ніжний, трохи розгублений, з поглядом, у якому було стільки світла, що поруч із ним хотілося вірити в просте щастя.

Раднар — сильний, теплий, незграбний у своїй щирості. Той, поруч із ким світ здавався тихішим, справжнішим.

Даміан — небезпечний і водночас… дивно м’який лише для мене. Чоловік, який будував імперії, але мріяв про дім.

Ерін…
Я заплющила очі.

Його поцілунок ще відчувався на губах — не як обіцянка, а як тиша між словами.

Я перевернулась на бік, підтягнувши ковдру ближче.

Кілька чоловіків.

Колись ця думка налякала б мене до тремтіння.

Я виросла в світі, де любов мала бути однією. Де серце обирає раз — і назавжди..

І тепер… я мала прийняти іншу правду.

Що любов може бути багатогранною.

Що різні люди торкаються різних частин твоєї душі — і це не означає зраду самій собі.

Я провела пальцями по кулону на шиї.

— Це неправильно… — прошепотіла я сама до себе.

І одразу ж тихо засміялась.

Бо всередині… не було відторгнення.

Не було огиди чи страху.

Було лише здивування.

Наче моє серце вже давно знало щось, до чого розум лише зараз підбирався.

Я згадала, як вони дивились на мене — по-різному, але з однаковою ніжністю. Як між ними, попри суперництво, з’явилась дивна тиха згуртованість.

Наче… вони теж вже зробили свій вибір.

Вони вже частина мене.
Думка здалась абсурдною… і водночас теплою.

Я сіла на ліжку, опустивши ноги на підлогу.

— Я ж лікар, — пробурмотіла тихо. — Мала б мислити раціонально… а замість цього сиджу й аналізую власне серце, як складний клінічний випадок.

Тиша відповіла мені сонячним світлом.

Я зробила глибокий вдих.

Так, це лякало.

Лякала відповідальність. Лякало майбутнє, у якому потрібно навчитися ділити любов… не втрачаючи себе.

Але ще більше мене дивувало інше:

Я хотіла спробувати.

Не тому, що так прийнято в Торнтвелі.

А тому, що поруч із ними я переставала відчувати себе самотньою.

Я підвелась, підійшла до вікна.

Сад прокидався разом зі мною.

— Добре, — прошепотіла я, ніби укладаючи угоду із самою собою. — Я не знаю, як це працює. Я не знаю, чи зможу… але я дозволю собі не тікати.

Моя усмішка була тихою, трохи невпевненою… але справжньою.

Бо вперше я не намагалась вписати своє життя у старі правила.

Я дозволила йому стати… новим.

***

Двері до моєї кімнати прочинились без жодного стуку, і я навіть не обернулась — вже за звуком кроків знала, хто це.

Я зробила вигляд, що дуже зайнята своїм чаєм.

— Якщо ти теж з освідченням — одразу попереджаю, — протягнула я ліниво. — Я сьогодні нікого не приймаю. У мене черга.

Лені завис у дверях на секунду… а потім розсміявся так щиро, що я все ж озирнулась.

— О, творці, — видихнув він. — Ти справді думаєш, що я настільки відчайдушний? Я занадто люблю своє життя, щоб вступати в цю романтичну війну.

— Шкода, — зітхнула я. — Я вже готувалась почути щось драматичне.

— Ні, — він урочисто підняв невеличкий згорток. — Я прийшов із подарунком. Значно практичнішим за кільце.

Я підозріло звузила очі.

— Це звучить небезпечно.

— Це звучить… реалістично, — виправив він і підійшов ближче, кладучи згорток на стіл.

Я розгорнула тканину — і завмерла.

Невеликий ніж.

Витончений, тонкий, у темному чохлі з ремінцями.

— …Лені, — повільно сказала я. — Це ніж?

— Маленький ніж, — гордо уточнив він. — Кріпиться на ногу. Під сукню. Ніхто не помітить.

Я підняла брову.

— І навіщо мені це?

Він сів у крісло, склавши руки.

— Бо, — дуже серйозно почав він, — у тебе зараз чотири чоловіки, половина аристократії нервує, а інша половина будує плани. І всяке може бути.

Я не втрималась — засміялась.

— Це найромантичніший подарунок, який я отримувала.

— Я стараюсь виділятись, — кивнув він. — Квіти — це банально. А ніж — це турбота.

Я повільно провела пальцем по руків’ю.

— Він… гарний.

— Я знаю, — гордо сказав Лені. — Я ж обирав.

Я закотила очі.

— Добре, майстер виживання. І що далі?

Він відразу нахилився вперед, очі засвітились.

— А тепер — головне питання. Як там наші освідчення? Скільки сердець розбито? Чи всі ще живі?

Я глянула на нього поверх чашки.

— Я ще нічого не вирішила.

— Неправда, — одразу відповів він. — Ти вже вирішуєш. Просто не вголос.

— Лені…

— Я серйозно, — він підпер підборіддя рукою. — Ти виглядаєш не як людина, яка тікає. Ти виглядаєш як людина, яка думає… як усе це втримати разом.

Я мовчки зітхнула.

— Це дивно, — тихо сказала я. — Я все життя думала, що має бути один чоловік. А тепер…

— А тепер у тебе колекція, — радісно вставив він.

Я кинула в нього подушкою.

— Я серйозно!

— Я теж, — засміявся він.

Я не втрималась — усміхнулась.

— І що ти порадиш, мудрий наставнику?

Він зробив вигляд, що думає дуже довго.

— Не поспішай, — сказав нарешті. — Вони всі вже зробили свій вибір. Тепер твоя черга… не панікувати.

Я опустила погляд на ніж у руках.

— Дякую, — тихо сказала я.

— За ніж чи за геніальну життєву мудрість?

— За те, що ти… просто поруч.

Він на мить став серйозним — а потім знову всміхнувся.

— Ну звісно поруч. Хтось же має слідкувати, щоб у твоїй історії було достатньо сарказму.