Розділ 40

Двері зачинились тихо, майже нечутно.

Я ще навіть не встигла зняти накидку після вечора, як відчула знайоме — холоднувате, але дивно рідне — відчуття чужої присутності.

Ерін стояв біля каміна.

Тінь від полум’я ковзала по його обличчю, роблячи погляд глибшим, темнішим… і втомленішим, ніж я пам’ятала.

Я завмерла.

— Ти… повернувся, — прошепотіла я.

Він ледь усміхнувся.

— Ти повернулась пізно, — тихо сказав він.

— Це стає звичкою, — усміхнулась я, але серце чомусь трохи стиснулось. — Ти мене чекав?

— Завжди, — відповів він просто.

Я підійшла ближче.

Він довго дивився на мене — мовчки, уважно, ніби запам’ятовував кожну дрібницю.

— Схоже… всі сьогодні вирішили говорити про майбутнє, — пробурмотіла я, намагаючись зберегти легкість.

Його губи ледь торкнула тінь усмішки.

— Саме тому я й мовчав довше за інших.

Він витягнув руку.

На його долоні лежав кулон.

Мій кулон.

Той самий, який я віддала торгашу, коли викупила його свободу.

Я завмерла.

— Еріне… — прошепотіла я.

— Я знайшов його, — сказав він тихо. — Це було… складніше, ніж убити трьох бандитів одночасно. Але… я хотів повернути його тобі.

Я повільно взяла прикрасу, відчуваючи знайоме тепло металу.

— Навіщо? — спитала тихо.

Він зробив крок ближче.

— Бо це була перша річ, яку ти віддала заради мене, — відповів він. — І я не хочу, щоб ти втрачала щось своє… через мене.

Його голос був спокійним — але в ньому звучало щось глибше, ніж зазвичай.

Я підняла очі.

— Еріне…

Він тихо похитав головою.

— Я знаю, що відбувається навколо тебе, Яріанель. Освідчення, обіцянки, майбутнє… — він усміхнувся ледь гірко. — І я не прийшов сьогодні ставати на коліно.

Я завмерла.

— Чому?

Він зробив ще крок, зупинившись зовсім близько.

— Бо я не можу запропонувати тобі те, що вони можуть, — сказав він тихо. — Я не старію. Не вмираю. Я бачив, як століття змінюють людей, як кохання перетворюється на біль, коли один залишається… а інший йде.

Його очі стали темнішими.

— Я не хочу дивитися, як ти старієш, а я залишаюсь тим самим. Не хочу бути причиною того, що твоя історія закінчиться сльозами.

Я відчула, як щось болісно стислося в грудях.

— Ти вирішуєш це за мене? — тихо спитала я.

Він похитав головою.

— Ні. Я вирішую це за себе, — відповів м’яко. — Бо я люблю тебе достатньо… щоб не просити про те, що може зруйнувати тебе в кінці.

Слова впали тихо… але важко.

Я ковтнула повітря.

— Це… найжорстокіше не-освідчення, яке я коли-небудь чула, — прошепотіла я з кривою усмішкою.

Він тихо засміявся.

— Я ж казав, що я поганий у романтиці.

Я підійшла ще ближче.

Він обережно застебнув кулон на моїй шиї. Його пальці ледь торкнулись шкіри — і цей дотик був ніжнішим за будь-які слова.

— Я не прошу тебе обирати мене, — сказав він тихо. — Я лише хочу… бути поруч стільки, скільки ти дозволиш. Без обіцянок, які я не можу виконати.

Я дивилась на нього — на цього древнього, саркастичного, пораненого чоловіка, який щойно відмовився від власного щастя… заради мене.

І в цю мить я зрозуміла, наскільки сильно він любить.

Без вимог.

Без умов.

Просто… поруч.

Я легенько торкнулась його щоки.

— Знаєш… — прошепотіла я. — Це теж звучить небезпечно близько до освідчення.

Його очі м’яко засвітились.

— Можливо, — відповів він тихо. — Але це єдине освідчення, яке я можу собі дозволити.

Я підняла очі.

— Ти завжди все ускладнюєш, — сказала тихо.

— Це мій талант, — відповів він із тінню усмішки.

Я дивилась на нього — і раптом зрозуміла, наскільки сильно скучила. За його голосом. За його тихою присутністю. За тим, як він бачить мене наскрізь.

— Іди сюди, — прошепотіла я.

Він не рухнувся одразу — ніби давав мені шанс передумати.

Я сама скоротила відстань.

Наші лоби торкнулися.

Тиша між нами була важкою — від туги, від слів, які він не дозволив собі сказати.

— Ти дурень, знаєш? — прошепотіла я.

— Так, — відповів він. — Але твій дурень.

І тоді я поцілувала його.

Спочатку тихо — обережно, ніби перевіряючи, чи він справді тут.

Його руки повільно лягли на мою талію, притягуючи ближче. Поцілунок став глибшим — не різким, а повним стриманої пристрасті, змішаної з довгою розлукою і тим болем, який ми обидва намагались не показувати.

Його подих був холоднішим, ніж людський, але обійми — несподівано теплі.

В цьому поцілунку було все: невимовлене кохання, страх майбутнього… і бажання хоча б на мить забути, що наші дороги можуть бути різними.

Коли ми відсторонились, він притулився чолом до мого.

— Я завжди повертатимусь, — прошепотів він.

Я ледь усміхнулась.

— А я завжди чекатиму… навіть якщо ти цього не просиш.

І ці слова прозвучали голосніше за будь-яке освідчення.