Розділ 39

Тиждень минув дивно швидко.

І водночас — повільно.

Після освідчення Раднара життя ніби знову повернулося до звичного ритму: пацієнти, трави, суперечки з Лені, короткі зустрічі з Коліном… і тиша, яка з кожним днем ставала трохи відчутнішою.

Я сиділа біля вікна клініки, дивлячись на вулицю, і ловила себе на думці, яка звучала майже смішно:

Можливо… це все?

Можливо, ті освідчення були просто збігом. Моментом. Емоціями. І тепер усе заспокоїлось.

І чомусь ця думка залишала дивну порожнечу.

— Ти виглядаєш так, ніби чекаєш драму, а вона запізнюється, — пробурмотів Лені, кидаючи на стіл жменю листів.

— Я не чекаю драму, — відповіла я, не відводячи погляду від вікна.

— Брешеш, — безжально відповів він.

Я тільки зітхнула… як двері тихо відчинились.

На порозі стояв чоловік у темному плащі — бездоганно вбраний, із гербом, який я впізнала одразу.

Герцог Етерн.

Посильний зробив глибокий уклін.

— Леді Яріанель. Мій господар передає вам запрошення.

Він простягнув мені темний конверт із срібною печаткою.

Я відкрила його повільно.

Кілька рядків — рівний, впевнений почерк.

“Сьогодні ввечері чекаю на тебе в своєму маєтку. — Д.”

— Він навіть не питає? — прошепотів Лені, нахиляючись ближче.

— Він ніколи не питає, — тихо відповіла я.

Посильний тим часом жестом вказав на другий пакунок, який занесли слуги.

Коробка.

Велика.

Темно-синя.

Я відкрила її… і на мить втратила дар мови.

Сукня.

Шовк, який ніби ловив світло. Глибокий темно-зелений колір, майже як нічний сад. Лінії витончені, стримані — але в кожному шві відчувалась розкіш.

А поруч — взуття.

Тонка робота, срібні деталі, підошва з найм’якшої шкіри. Я навіть боялась торкатися їх руками.

— …я боюсь запитувати, скільки це коштує, — прошепотіла я.

Лені присвиснув.

— Це не “скільки”. Це “скільки маєтків”. Він вирішив не просто вразити — він вирішив оголосити війну всім попереднім кавалерам.

Я провела пальцями по тканині сукні.

Вона була… надто гарною.

Надто особистою.

— Це виглядає як… — почала я.

— Як початок чогось дуже небезпечного, — тихо закінчив Лені, але вперше без жарту.

Я мовчала кілька секунд.

І раптом зрозуміла, що серце б’ється швидше.

— Передайте герцогу, що я буду готова, — сказала я посильному.

Він уклонився і тихо пішов.

Двері зачинились.

Лені повільно повернувся до мене.

— Ну що… — протягнув він, схрестивши руки. — Ти ж розумієш, що якщо після цього вечора він не стане на коліно — я особисто напишу скаргу в Раду?

Я засміялась, але десь глибоко всередині вже знала:

це запрошення…
було не просто побаченням.

І, схоже… моя історія з освідченнями ще далеко не закінчилась.

***

Карета зупинилась біля воріт маєтку, і коли я ступила на доріжку — світ ніби затих.

Сад Даміана був зовсім не таким, яким я його пам’ятала. Ліхтарі, схожі на маленькі зорі, плавали в повітрі між гілками дерев. Світляні лози обіймали стовбури, а квіти розкривалися саме в ніч — білі, сріблясті, ніжно-фіолетові. Пелюстки вкривали доріжку, і кожен крок здавався частиною якоїсь тихої казки.

Я зробила ще крок… і побачила його.

Даміан стояв біля старого дерева, руки схрещені за спиною, але цього разу в ньому не було звичної напруженості воїна. Він дивився на мене так… ніби чекав цілу вічність.

— Ти прийшла, — прошепотів він.

— Ти… перетворив сад живу казку, — відповіла я тихо.

Він усміхнувся — ледь помітно.

— Ні. Я просто хочу аби ця мить була ідеальною. .

Ми повільно пішли вперед. Повітря пахло квітами, і я відчувала, як щось всередині розквітає разом із ними.

Він зупинився серед арки з живих лоз, світло падало на його обличчя, роблячи погляд м’якшим, ніж я коли-небудь бачила.

— Яріанель… — його голос став тихим, майже вразливим. — Я завжди думав, що моє життя — це шлях без вибору. Обов’язок. Стратегія. Союзи, які вигідні, навіть якщо вони холодні.

Він зробив крок ближче.

— А потім з’явилась ти… і сказала мені, що я дивлюсь на світ, як на поле бою. І знаєш… ти була права. Я не бачив кольорів. Не бачив життя. Поки не побачив тебе.

Я ковтнула повітря.

— Ти навчила мене дивитись на людей… не як на фігури, а як на тих, кого можна любити, — продовжив він. — І тепер… коли я уявляю майбутнє… я бачу не угоду. Я бачу тебе вранці, босоніж у саду. Чую сміх дітей… навіть якщо вони не народжені нами, але обрані нами. Бачу дім, де боротьба закінчується біля порогу.

Його голос затремтів ледь помітно.

— Я знаю, що ти боїшся майбутнього, — сказав він тихіше. — Я теж боюсь. Але поруч із тобою я вперше хочу не перемагати… а просто бути щасливим.

Він повільно опустився на одне коліно.

Світло ліхтарів відбилося в камені кільця — темному, як нічне небо перед світанком.

— Яріанель… — прошепотів він. — Ти не просто змінила мене. Ти врятувала ту частину мене, яка давно перестала вірити в ніжність. І якщо ти дозволиш… я хочу провести решту життя, доводячи, що твій світ може бути безпечним. Що твоя усмішка — мій дім. Що твій біль — моя битва. А твій сміх… моя перемога.

Його погляд став глибоким і теплим.

— Я не прошу тебе обрати мене замість когось. Я прошу лише… дозволь мені йти поруч. Дозволь любити тебе відкрито. Дозволь називати тебе своєю дружиною — не як титул… а як обіцянку.

Він простягнув кільце.

— Чи станеш ти моєю родиною, Яріанель? Моєю тихою гаванню… і моєю найбільшою пригодою?

І в ту мить сад ніби завмер разом зі мною — у світлі квітів, які розквітали лише для цієї ночі.

***

Я стояла мовчки довше, ніж хотіла б.

Світ навколо ніби зник — лишились тільки він, його голос… і той погляд, який більше не ховався за холодом герцога.

Я повільно видихнула, намагаючись повернути собі звичну іронію, бо якщо не вона — то я просто розплачусь прямо тут, серед цих ідеально продуманих квітів.