Розділ 38

Ніч була тиха й тепла, коли карета нарешті зупинилась біля воріт маєтку.

Я ще кілька секунд сиділа всередині, дивлячись на темні силуети дерев. Серце все ще билося трохи швидше, ніж звичайно — не від хвилювання… а від того дивного, м’якого спокою, який залишився після розмови з Коліном.

Я вийшла з карети, поправила на плечах накидку й тихо рушила до дверей.

І, звісно ж…

— О, наша героїня повернулась, — пролунав голос Лені з темряви.

Я навіть не здригнулась.

— Ти колись спиш? — зітхнула я, заходячи до вітальні.

Він сидів на дивані з чашкою чаю, виглядаючи так, ніби чекав тут щонайменше годину.

— Сон — для тих, у кого життя не перетворилось на романтичну драму, — відповів він, уважно оглядаючи мене з голови до ніг. — Ну… і як пройшло?

Я повільно сіла навпроти.

— Гарно, — тихо сказала я. — Дуже… гарно.

Лені примружився.

— Квітів було багато?

Я підозріло глянула на нього.

— Звідки ти…

— Я просто маю талант передбачення, — він махнув рукою. — І? Що далі?

Я не відповіла одразу. Лише легенько усміхнулась.

Цього вистачило.

— Оооо, — протягнув він, витягуючись на спинку дивану. — Це був серйозний вечір.

— Лені…

— Я нічого не питаю! — він підняв руки. — Я просто… аналізую атмосферу. І вона, знаєш, така… передбурева.

Я закотила очі.

— Ти неможливий.

Він нахилив голову, усміхаючись трохи м’якше.

— Я просто давно тебе знаю. І бачу, як на тебе дивляться… деякі люди.

Я мовчала.

Він ковтнув чай і додав уже тихіше:

— Знаєш, я майже впевнений, що це був не останній вечір, де хтось стояв перед тобою і говорив дуже важливі слова.

Я підняла брову.

— Ти зараз пророкуєш?

— Ні, — він знизав плечима. — Просто… у тебе занадто багато чоловіків із тим самим поглядом. І кожен із них виглядає так, ніби готується сказати щось… велике.

Я відчула, як щось тепле й трохи тривожне ворухнулось у грудях.

— Це звучить як загроза.

— Це звучить як романтична війна, — поправив він. — Але, якщо чесно… — Лені всміхнувся м’якше, ніж зазвичай, — я думаю, ти впораєшся. Ти ж завжди знаходиш спосіб зробити хаос… своїм.

Я підвелась, зупинилась біля сходів і обернулась до нього.

— Ти інколи кажеш розумні речі.

— Не звикай, — швидко відповів він.

Я засміялась тихо і рушила нагору.

І поки я піднімалась сходами, в голові крутилась одна думка:

Схоже… це справді було лише початком.

Бо в повітрі вже відчувалось щось нове —
не напруга…
а очікування.

***

І я була права. Це був лише початок.

Я зрозуміла це вже наступного ранку, коли ще навіть не встигла допити свій чай.

Двері клініки тихо відчинились, і на порозі з’явився Раднар.

Не як завжди.

Зазвичай він заходив спокійно, мов тінь — впевнено, тихо, майже непомітно. Але зараз… він стояв трохи незграбно, ніби прийшов не в бій, а на іспит, до якого не готувався.

Я одразу насторожилась.

— Якщо ти прийшов сказати, що місто знову горить — дай мені хоча б ковток чаю, — пробурмотіла я.

Він похитав головою.

— Місто стоїть, — відповів тихо. — А от я… ні.

Я підняла брову.

З-за мого плеча одразу виринув Лені, ніби матеріалізувався з повітря.

— О, починається, — прошепотів він із такою радістю, ніби прийшов на виставу.

— Лені, — попередила я.

— Я мовчу, — він сів на край столу й склав руки, але очі світилися небезпечно.

Раднар зробив крок ближче.

Його погляд був серйозним… і трохи розгубленим. І це мене налякало більше, ніж будь-яка зброя.

— Яріанель… — почав він і зупинився.

— Якщо ти зараз скажеш, що я знову вляпалась у політичну катастрофу — я хочу не чути цього хоча б хвилину, — сказала я м’якше.

Він видихнув.

— Я не про політику.

Лені тихо кашлянув.

— Я вже люблю цю розмову.

Я закотила очі, але всередині щось стислося.

Раднар провів рукою по волоссю — жест, який я бачила рідко. Він нервував.

— Я не вмію говорити красиво, — сказав він нарешті. — І, чесно… я не планував цього так. Але… після всього, що сталося… я зрозумів, що більше не хочу мовчати.

Я відклала чашку.

— Добре, — тихо сказала я. — Я слухаю.

Він зробив ще крок ближче.

— У мене немає великих маєтків, — почав він прямо. — Немає титулів, які вразять Раду. У мене є лише меч… і Маркус… і… — він затнувся, — і ти.

Лені тихо прошепотів:

— Я зараз або заплачу, або почну продавати квитки.

Я кинула на нього погляд, але не змогла стримати усмішку.

Раднар перевів подих.

— Я знаю, що поруч із тобою є сильніші, впливовіші… — сказав він. — Але я хочу бути тим, хто завжди стоятиме поруч. Не тому, що повинен. А тому, що вибрав.

Він трохи незграбно став на одне коліно.

І… зачепився чоботом за край килима.

Я не втрималась — тихо засміялась.

Він теж усміхнувся, ніби це зняло частину напруги.

— Я не маю кільця, — чесно сказав він. — Я навіть не подумав про нього. Я… просто хотів сказати… якщо ти дозволиш… я хотів би стати твоїм чоловіком.

Тиша в кімнаті стала теплою.

Лені прикрив обличчя руками.

— Я офіційно заявляю, що це найчесніше освідчення в історії Торнтвелу, — прошепотів він.

Я дивилась на Раднара… на його серйозні очі, на те, як він чекає відповіді, не відводячи погляду.

І відчула, як серце стискається ніжно.

Я зробила крок ближче й нахилилась, щоб наші очі були на одному рівні.

— Ти… абсолютно не типовий лицар, — сказала я тихо.

Він розгублено кліпнув.

— Це добре чи…

— Це дуже добре, — усміхнулась я. — І дуже… по-твоєму.

Я обережно торкнулась його плеча.

— Я не готова давати остаточні відповіді… ще нікому, — додала чесно. — Але якщо ти питаєш, чи я хочу, щоб ти був поруч… то це велике “так”.

Його плечі розслабились, ніби він тільки зараз дозволив собі дихати.

Раднар повільно видихнув і провів рукою по потилиці.