Розділ 37

Він приїхав рівно тоді, коли сонце почало хилитись до вечора.

Я почула, як карета зупинилась біля воріт, і серце чомусь забилось швидше, ніж мало б. Можливо, через погляд Лені, який стояв поруч і дивився на мене з тією самою підозрілою усмішкою, ніби знав щось, чого я ще не розуміла.

— Я нічого не скажу, — підняв він руки. — Просто… якщо сьогодні буде багато квітів — я попереджав.

— Ти нічого не попереджав, — буркнула я, але все ж випросталась і вийшла назустріч.

Колін стояв біля карети з невеликим букетом у руках. Не пишним — але неймовірно ніжним: тонкі світло-зелені стебла, маленькі сріблясті квіти, які тихо світились у вечірньому світлі.

Його погляд ковзнув по мені — і він на мить завмер.

— Ти… прекрасна, — сказав він тихо.

Я відчула, як щоки трохи теплішають.

— Це вже звучить небезпечно серйозно.

Він усміхнувся.

— Можливо.

***

Ми їхали недовго. Карета зупинилась біля високої скляної будівлі, яку я спершу навіть не впізнала.

Оранжерея.

Величезна, зі скляними арками, крізь які падало м’яке світло заходу. Усередині було тепло, пахло вологою землею і квітами — сотнями квітів, яких я ніколи раніше не бачила.

Коли ми увійшли, я мимоволі затримала подих.

Довгі доріжки серед рослин, легкі ліхтарі, що світилися м’яким золотом. Лози тягнулися вгору, створюючи живі арки, а під ногами шелестіло листя.

— Колін… — прошепотіла я. — Це…

— Землі моєї родини, — відповів він тихо. — Тут вирощують рідкісні рослини. Кожна має своє значення.

Він повів мене далі.

Ми зупинились біля квітки з тонкими пелюстками, схожими на крила.

— Це “Срібний шепіт”, — сказав він. — Символ другого шансу.

Я усміхнулась.

— Тобі подобається все символічне?

— Лише тоді, коли це правда.

Ми йшли повільно, і він час від часу торкався листя, ніби вітався зі старими друзями. Його плечі були розслаблені, погляд — теплий.

— Пам’ятаєш наш перший бал? — раптом запитав він.

Я тихо засміялась.

— Ти стояв біля стіни й виглядав так, ніби хотів втекти через вікно.

— Бо я хотів, — чесно відповів він. — А потім ти підійшла… і сказала: “Запросіть даму на танець”.

Я підняла брову.

— Це був медичний наказ.

— Це був момент, коли щось змінилось, — тихо сказав він.

Ми зупинились біля невеликого круглого майданчика, де рослини утворювали живу стіну. Тут було тихо… майже інтимно.

Колін повернувся до мене.

Його руки трохи тремтіли.

— Яріанель… — почав він тихо. — Я довго думав, як сказати це правильно. І зрозумів — ідеальних слів не існує.

Я мовчала, відчуваючи, як повітря стає густішим.

— Ти змінила моє життя двічі, — продовжив він. — Спершу — коли змусила мене зробити крок уперед і запросити тебе на танець. А потім… коли зцілила мою руку. Не тільки магією. Вірою.

Його погляд став глибшим.

— Я звик жити тихо. Бути тінню. Але поруч із тобою… я хочу бути більше. Сміливішим. Живішим.

Він зробив крок ближче.

— Я знаю, що у твоєму житті є багато людей. І що світ зараз намагається вирішити за тебе, кого ти маєш обрати. Але я… не хочу бути ще одним голосом, який тисне.

Його голос став м’якшим.

— Я просто хочу бути тим, хто поруч. Хто тримає твою руку, коли тобі страшно. Хто бачить у тобі не титул, не дар… а жінку, яка навчила мене дихати по-новому.

Він повільно опустився на одне коліно.

Моє серце зробило такий різкий стрибок, що я навіть не одразу усвідомила, що відбувається.

У його руках з’явилось невелике кільце — витончене, із зеленим каменем, схожим на краплю роси.

— Яріанель… — прошепотів він. — Чи дозволиш ти мені стати одним із тих, хто йде поруч із тобою? Чи погодишся… бути моєю дружиною?

Світ на мить затих.

Я дивилась на нього — на його щирість, на хвилювання в очах, на ніжність, яку він навіть не намагався приховати.

І зрозуміла, що це не просто освідчення.

Це було зізнання людини, яка знайшла в мені дім… і обережно простягала мені свій.

***

Світ ніби трохи сповільнився.

Я дивилась на Коліна — на те, як він стоїть переді мною, з тією дивною сумішшю надії й хвилювання в очах… і відчувала, що в грудях стає тепло й страшно водночас.

Я вдихнула глибше.

— Коліне… — тихо сказала я, опускаючись навпроти нього, щоб наші погляди були на одному рівні. — Ти зараз поставив мене в ситуацію, де я… вперше не знаю, що сказати одразу.

Він трохи напружився, але не відвів очей.

— Це не має бути відповіддю прямо зараз, — м’яко відповів він. — Я не хотів тиснути…

— Я знаю, — усміхнулась я ледь помітно. — І саме тому це так… складно.

Я провела пальцями по пелюстці найближчої квітки, збираючись із думками.

— Я думала про шлюб, — зізналась чесно. — В моєму житті зараз стільки людей, стільки рішень… що не думати про це — неможливо. Але… — я тихо видихнула, — не так. Не настільки по-справжньому.

Його пальці трохи стиснули коробочку з кільцем, але він мовчав, даючи мені говорити.

— Я не дівчина, яка мріяла про ідеальне освідчення, — продовжила я з легкою усмішкою. — Я більше про перев’язки, сварки з Радою і чай о третій ночі. І ти це знаєш.

Колін тихо засміявся.

— Саме тому я тут.

Я підняла на нього погляд.

— Ти мені дуже дорогий, — сказала тихо. — Ти — спокій серед усього цього хаосу. І якщо чесно… — я злегка нахилила голову, — я не уявляю свого життя без тебе поруч.

В його очах спалахнуло щось тепле.

Я на мить замовкла, збираючись із духом.

— Але я не хочу сказати “так” тільки тому, що світ мене підганяє. Я хочу сказати це тоді, коли буду впевнена, що це наш вибір, а не чужий план.

Він повільно кивнув.

— Я розумію.

Я обережно торкнулась його руки.

— Тож… якщо чесно… це більше “так”, ніж “ні”, — прошепотіла я з легкою усмішкою. — Просто… дай мені трохи часу, щоб це “так” стало справжнім.

Колін видихнув — довго, ніби щось важке нарешті зійшло з його плечей.