Розділ 36

Двері маєтку відчинились тихо, але я одразу впізнала знайомий силует.

Колін.

Він стояв на порозі з тим самим трохи невпевненим виразом обличчя, ніби кожного разу приходив сюди й досі дивувався, що його тут раді бачити.

— Яріанель… — м’яко промовив він. — Я хотів запитати, як ти. Після всього, що відбувається…

Я лише відкрила рот, щоб відповісти, як позаду мене з’явився Лені — і, звісно ж, не дозволив мені сказати жодного слова.

— О, Коліне, ти прийшов якраз вчасно! — урочисто оголосив він. — Бо наша Яріанель сьогодні влаштувала маленьке диво. Ні, велике. Ні, колосальне! Там були герцогині, нерви, драматичні страждання, майже бійка зі скепсисом і — увага — людина, яка знову рухає ногами!

Я закотила очі.

— Він трохи перебільшує.

— Я? — Лені театрально поклав руку на серце. — Я ще стримуюсь. Я навіть не згадав, як ти наказала герцогу не бути драматичним.

Колін засміявся тихо, але коли почув подробиці — його вираз став серйознішим.

— Герцогиня Блекарі… — він задумливо провів пальцями по підборіддю. — Її землі межують із володіннями моєї родини. Я чув, що з її сином давно не все добре. Люди шепотілися, що він… зламаний.

Я сперлась плечем об дверний косяк.

— Не зламаний. Просто довго лежав там, де не мав.

Колін кивнув, ніби це підтвердило його думки.

— Вона дуже сильна жінка, — сказав він тихо. — Після того, як загинули всі її чоловіки… вона сама керувала домом і землями. Багато хто вважав, що без чоловіка вона не впорається. Вони помилялись.

— Звучить знайомо, — пробурмотіла я.

Лені фиркнув:

— О, я вже бачу майбутній клуб “Жінки, яких недооцінюють”. Ви обидві будете там почесними головами.

Колін ледь усміхнувся, але його погляд залишався уважним.

— Якщо вона тепер у боргу перед тобою… — сказав він тихіше, — це дуже вагомо, Яріанель. Герцогиня Блекарі — не просто жінка, навіть без офіційного титулу правителя. Вона — сила. І союзник такого рівня… може змінити багато.

Я зітхнула, опускаючись на лаву.

— Я не робила це заради політики.

— Я знаю, — м’яко відповів він. — Саме тому це і має значення.

Лені одразу встряв:

— Я просто хочу нагадати, що наша знахарка за останній тиждень отримала в боржники герцогиню, налякала короля і посварилася з половиною аристократії. Це вже звучить як початок легенди.

Я штовхнула його плечем.

— Ти жахливий.

— Я чесний.

Колін подивився на мене трохи довше.

— І ще… — додав він тихо. — Ти виглядаєш виснаженою. Але… щасливою.

Я задумалась на секунду. Можливо, він мав рацію.

— Яріанель… — Колін трохи вагався, ніби збирався з духом. — Можна з тобою поговорити? Наодинці.

Лені миттєво підняв голову, його погляд підозріло звузився — так, ніби він щойно склав у голові якусь дуже цікаву мозаїку.

— О, звісно, — протягнув він занадто невинно. — Я якраз… перевірю, чи всі кущі стоять рівно. Це надзвичайно важлива місія.

Я примружилась.

— Ти нічого не задумав?

— Я? — він широко розплющив очі. — Я лише скромний спостерігач людських… емоційних процесів.

Колін тихо усміхнувся, але було видно — він нервує.

Ми відійшли трохи вбік, у сад, де вечірнє світло лягало м’якими плямами на траву.

— Я знаю, що зараз не найпростіший час, — почав він, дивлячись кудись повз мене. — Але… я хотів запитати… чи погодишся ти завтра ввечері піти зі мною в одне місце?

Я нахилила голову.

— Це звучить підозріло серйозно.

Він тихо засміявся.

— Можливо. Але обіцяю — нічого, що змусить тебе шкодувати.

З-за кущів пролунав голос Лені — уже значно тихіший, але не менш виразний:

— Я нічого не чув. Абсолютно. Просто хочу нагадати, що деякі події в житті потребують… гарного освітлення і зручного взуття.

Я повернула голову.

— Ти зараз натякаєш на щось?

— Ні-ні, — він швидко підняв руки. — Я взагалі нічого не знаю. Просто… іноді люди дивляться одне на одного так, ніби скоро станеться щось важливе.

Колін почервонів, а я ледь стримала усмішку.

— Лені, — попередила я.

— Я мовчу, — він зробив вигляд, що застібає губи на замок. — Я навіть не питаю, чи треба готувати святковий костюм.

Я повернулась до Коліна.

— Добре, — сказала тихо. — Я піду з тобою.

Він видихнув, і в його очах промайнуло щось тепле… і трохи хвилююче.

— Я заїду завтра.

— Знаю, — усміхнулась я.

Лені тихенько пробурмотів за нашими спинами:

— Я просто скажу… якщо завтра буде багато квітів — я взагалі не здивуюсь.

Я кинула в нього погляд.

— Ти неможливий.

— Я уважний, — невинно відповів він, але в його очах вже світився той самий хитрий вогник, ніби він здогадався значно більше, ніж говорив уголос.

***

Ранок почався підозріло… нормально.

Я саме розкладала трави на столі й намагалась переконати себе, що сьогоднішній день може пройти без драм, як двері клініки розчахнулись із таким ентузіазмом, ніби в них врізалась буря.

— ЯРІАНЕЛЬ! — урочисто вигукнув Лені, влітаючи всередину.

У руках він тримав згорнуту газету, і його очі світились так, ніби він щойно виграв особисту війну.

— Якщо там стаття про те, що я шарлатанка — я навіть не хочу дивитись, — зітхнула я.

— О ні, — він широко посміхнувся. — Це набагато краще. Це день, коли я офіційно визнаю, що люблю пресу.

Він розгорнув газету прямо перед моїм обличчям.

Великий заголовок майже кричав зі сторінки:

“ДИВОВИЖНЕ ВІДНОВЛЕННЯ СПАДКОЄМЦЯ БЛЕКАРІ: ТАЄМНИЧА ЗНАХАРКА, ЩО ПОВЕРТАЄ НАДІЮ”

Я кілька секунд просто дивилась.

— …це жарт? — тихо запитала я.

Лені тріумфально постукав пальцем по тексту.

— Читай далі.

Я пробіглась очима по рядках — і з кожним реченням моя брова піднімалась усе вище. Там було все: “видатна майстерність”, “нестандартні методи”, “та, що кидає виклик системі”, “надія для немагічних”.

Я опустила газету.

— Як… це… взагалі… сталося? — повільно вимовила я. — Це був приватний візит. Там не було нікого стороннього.