Розділ 34

Я сиділа на ґанку клініки з чашкою вже холодного чаю й дивилась, як повз проходять люди. Одні кивали мені з вдячністю, інші відводили погляд, а треті — шепотілися так демонстративно, ніби я мала їм за це аплодувати.

Плітки — дивна річ.
Їм не потрібні докази, лише настрій.
І зараз місто явно було не в гуморі.

— Якщо ти так дивитимешся на чай, він від страху скисне, — пролунав голос Лені.

Я не обернулась.

— Якщо він скисне — дам його тобі.

— О, чудово. Я завжди мріяв померти від отруєння трав’яним настоєм із присмаком кризи.

Я нарешті глянула вбік — і одразу помітила Раднара.

Він стояв трохи осторонь, мовчазний, як завжди, але цього разу щось було… не так.

Я примружилась.

— Раднар.

Він повернув голову.

І тоді я побачила.

Розбита губа. Ледь помітний синець біля вилиці.

— … — я мовчки дивилась на нього кілька секунд. — Хочеш розповісти, чи я маю вгадувати?

— Нічого важливого, — спокійно відповів він.

Занадто спокійно.

Лені тут же ожив.

— “Нічого важливого”, — повторив він із виразом знавця. — Саме так зазвичай виглядають люди, які… впали. Дуже героїчно. На кулак. Чужий.

Раднар кинув на нього короткий погляд.

— Лені.

— Я мовчу, мовчу, — він підняв руки. — Просто цікаво, чому в нашому домі раптом з’являється мода на бойові прикраси обличчя. Це новий тренд? Я щось пропустив?

Я зітхнула.

— Раднар, — тихіше сказала я. — Це через мене?

Він затримав погляд на мені лише на мить.

— Ні, — відповів упевнено. — Це через вибір. І все.

Це зовсім мене не заспокоїло.

Я вже хотіла щось сказати, але Лені нахилився до мене й прошепотів змовницьким тоном:

— Якщо що, я готовий організувати ставки. Хто з ким. І за що. І хто виграв.

Я штовхнула його ліктем.

— Навіть не думай.

— Уже думаю.

Я похитала головою й знову глянула на двір.

Ерін сьогодні зранку зник, залишивши лише коротке: “Маю справи. Повернусь пізніше.”
Що в його виконанні могло означати що завгодно — від збору інформації до чогось значно темнішого.

Колін теж пішов. Сказав, що вирушає за новими рослинами, які “можуть бути корисними найближчим часом”. І чомусь це прозвучало не як ботанічна примха, а як підготовка до чогось серйозного.

Я повільно видихнула.

Моя репутація тріщала.
Місто шепотілося.
Чоловіки поводились так, ніби готувались до шторму.

І тільки я одна сиділа тут із холодним чаєм і відчуттям, що стою в центрі подій, про які мені ще не все сказали.

— Лені, — тихо мовила я.

— Мм?

— Якщо раптом з’ясується, що всі навколо мене щось вирішують… без мене…

Він усміхнувся — несподівано м’яко.

— Тоді, Яріанель, — сказав він, — я першим побіжу і все тобі розповім. Бо хаос — хаосом, але ти маєш право знати, у якій саме драмі знімаєшся.

Я усміхнулась.

Але десь глибоко всередині вже знала: ця історія от-от перейде на новий рівень.

***

Чай я так і не допила.

Щойно я зробила ковток — двері клініки відчинились, і на порозі з’явився чоловік, якого я точно раніше тут не бачила.

Він був надто добре вдягнений для звичайного пацієнта. Темний костюм, ідеально випрасуваний плащ, срібна шпилька на комірі — не кричуща, але дуже дорога. Волосся акуратно зачесане назад, постава — рівна, як у придворного слуги.

Я обмінялась поглядом із Раднаром. Він уже стояв трохи ближче до мене.

— Леді Яріанель? — чемно промовив незнайомець.

— Поки що так, — відповіла я. — Якщо ви прийшли скаржитись на мою репутацію — черга вже сформована.

Він ледь усміхнувся.

— Я прийшов із проханням. У мене є пацієнт для вас.

Лені тихо фиркнув за моєю спиною.

— Звучить як початок дуже підозрілої історії.

— Пацієнт? — перепитала я, уважно розглядаючи чоловіка. — Чому він не може прийти сам?

— Обставини… не дозволяють, — відповів він спокійно. — Мій роботодавець просив запросити вас на приватний візит. Якщо ви не проти.

Я вагалась лише секунду.

— Хто ваш роботодавець?

Він зробив легкий уклін.

— Герцогиня Блекарі.

Лені присвиснув.

— О, тепер це звучить як щось дуже дороге і дуже небезпечне.

Я перевела погляд на Раднара. Він мовчки кивнув — але я бачила, як напружились його плечі.

— Добре, — сказала я. — Ми поїдемо.

— Ми? — уточнив посильний.

— Я ніколи не їжджу сама, — відповіла я з усмішкою. — Це шкодить моєму здоров’ю.

***

Карета герцогині чекала на нас уже за воротами. Темна, з витонченим срібним гербом, який я раніше не бачила, але одразу відчула — старовинний рід.

Місто повільно залишалося позаду, і що далі ми їхали, то тихішими ставали вулиці.

Лені весь час крутився біля вікна.

— Якщо нас викрали, — прошепотів він, — я офіційно заявляю, що нічого не знаю і взагалі випадково тут.

— Ти сам напросився, — нагадала я.

— Я люблю пригоди. Але не настільки, щоб вони любили мене у відповідь.

Раднар мовчав, сидячи навпроти, і час від часу переводив погляд із вікна на мене.

Я знала цей погляд. Він був настороженим.

***

Маєток герцогині Блекарі з’явився раптово — темний силует серед високих дерев.

На відміну від маєтку Імпробуса, тут не було надмірної помпезності. Камінь був темніший, лінії — гостріші, а сад виглядав майже диким, ніби його спеціально не намагались приборкати.

Світло у вікнах було м’яким, теплим… але щось у повітрі змусило мене несвідомо випрямитись.

Карета зупинилась.

Двері відчинились.

Я ступила на сходи й оглянулась.

— Ну що, — тихо сказала я, — схоже, це той самий момент, коли лікарка думає, що їде на звичайний виклик… а потрапляє в чергову інтригу.

Лені усміхнувся.

— Я вже приготувався морально. І фізично. І навіть емоційно, якщо раптом тут знову змови.

Раднар лише став поруч зі мною — тихо, але впевнено.

Я глибоко вдихнула… і рушила до дверей маєтку герцогині Блекарі, відчуваючи, що цей візит змінить значно більше, ніж просто історію одного пацієнта.