Розділ 33

Раднар 

Я завжди думав, що знаю своє місце.

Меч у руці. Спина — рівна. Погляд — вперед. Захистити, прикрити, вистояти. Це було простіше, ніж розуміти, що відбувається тепер.

Бо тепер… я дивився на Яріанель і ловив себе на думці, що хочу значно більшого, ніж просто стояти поруч із нею як щит.

Я хочу бути тим, до кого вона повертається.

Хочу бути тим, кого вона обирає.

І кожного разу, коли думаю про це… щось стискається в грудях.

Я — не герцог.

Не маг.

У мене немає земель, титулів чи впливу при дворі. Лише ім’я, меч і син, який біжить до мене з радістю, коли я повертаюсь додому.

Іноді цього здається достатньо.

А іноді — ні.

Я стояв у дворі маєтку, дивлячись на нічне небо, коли ці думки знову повернулись.

Осінній бал.

Король.

Шлюб.

Слова крутились у голові, наче чужі.

Що я можу їй дати?

Тепло?

Вірність?

Дім?

Чи цього достатньо поруч із герцогами, які можуть змінювати рішення Ради одним словом?

Я провів рукою по потилиці й тихо видихнув.

— Ти виглядаєш так, ніби хочеш когось вдарити, — пролунав голос позаду.

Лені.

Звісно.

— Думаю, — відповів я спокійно.

— О, небезпечна стадія. Коли ти думаєш — всесвіт трохи нервує.

Я ледь усміхнувся.

— Вона заслуговує на більше.

Лені замовк. Рідкісний момент.

— А ти думаєш, що любов — це “менше”? — тихо запитав він.

Я не відповів одразу.

Бо саме це й мучило.

Я люблю її.

Не як лицар любить свою леді — ні. Як чоловік, який бачить, як вона втомлюється, як сміється, як намагається врятувати світ, навіть коли світ не просив про це.

Я хочу бути поруч.

Але що, якщо цього недостатньо?

Що, якщо в її житті є місце лише для сильних і впливових?

Я стиснув кулак, відчуваючи знайому впертість.

— Я не відступлю, — тихо сказав я більше собі, ніж Ленi. — Навіть якщо все, що я можу їй дати… це я сам.

— О, це звучить дуже героїчно, — пробурмотів він. — Треба записати і повісити на стіну. “Раднар. Чоловік. Меч. Почуття.”

Я фиркнув.

І саме в цей момент у дворі з’явилась карета.

Темна. Стримана. Герцогська.

Я одразу впізнав її.

Даміан Етерн.

Слуга швидко передав лист.

Я розгорнув його, читаючи короткий рядок.

“Сьогодні. Мій маєток. Усім чоловікам, які стоять поруч із Яріанель. Потрібна розмова.”

Я відчув, як усередині щось напружилось.

— Ооо, — протягнув Лені, заглядаючи через моє плече. — Це звучить як початок дуже дивного зібрання. Чоловічий клуб “Як пережити Осінній бал”.

Я перевів погляд на темне небо.

Розмова.

З Даміаном.

З усіма.

Це вже не просто ревнощі чи мовчазне суперництво.

Це щось більше.

Я стиснув лист у руці й тихо сказав:

— Значить… час говорити відкрито.

***

Маєток герцога Етерна вночі здавався ще стриманішим, ніж зазвичай.

Темне дерево, тіні від вогню каміна, важке повітря — і четверо чоловіків, які явно прийшли не за світською бесідою.

Я стояв біля столу, руки складені на грудях. Колін нервово крутив келих у пальцях. Ерін сидів осторонь, ніби спостерігач, якого нічого не здатне здивувати. Лені розвалився в кріслі, але навіть він мовчав довше, ніж зазвичай.

Даміан зайшов останнім.

Його погляд ковзнув по кожному з нас — спокійний, але важкий.

— Думаю, всі розуміють, чому ми тут, — сказав він.

— Ні, — одразу відповів Лені. — Я прийшов перевірити, чи герцоги теж вміють сваритися як звичайні люди.

Колін тихо зітхнув.

— То… чому?

Даміан не став ходити колами.

— Я помітив, що всі ми маємо інтерес до Яріанель. І після останніх подій я вважаю, що нам потрібно говорити відкрито.

Він зробив паузу.

— Я планую просити її руки.

Тиша стала густою.

Ерін навіть не змінив пози.

— Знову, — сухо кинув він.

Я відчув, як у грудях щось різко спалахнуло.

— Після минулої твоєї пропозиції вона проплакала пів ночі, — сказав я повільно. — Ти це знаєш?

Його погляд став твердішим.

— Знаю.

— То що змінилось? — я зробив крок вперед. — Титул? Політична вигода?

— Я, — відповів він тихо.

Це прозвучало просто.

Без пафосу.

І саме це розлютило найбільше.

Я зробив крок вперед.

— Ти думаєш, що цього достатньо? Ти — герцог, ти можеш вирішувати політику, але її життя — не стратегія!

Він теж зробив крок назустріч.

— І ти думаєш, що лише любов без сили зможе її захистити?

Ці слова вдарили.

Сильніше, ніж будь-який удар.

Я не пам’ятаю, хто першим рушив.

Мабуть, я.

Кулак влучив йому в щоку, різко, глухо. Він похитнувся, але миттєво відповів — ударом у плече, від якого мене відкинуло назад до столу.

Колін вигукнув:

— Раднар! Даміане, досить!

Але ми вже зчепились.

Я схопив його за комір, він перехопив мою руку й різко відштовхнув, але я знову пішов уперед. Кулаки зустрічалися швидко, без зайвих слів — не як вороги, а як чоловіки, які занадто довго тримали це всередині.

Один удар ковзнув по моїй вилиці — я відчув, як губа розбилась об зуби.

Я відповів різко — і на його обличчі одразу проступила темна смуга біля скроні.

— Досить! — Колін буквально вклинився між нами, штовхаючи нас у різні боки. — Ви ж… ви ж не це хочете довести!

Ерін навіть не підвівся.

— Їм потрібно було це зробити, — спокійно сказав він, спостерігаючи. — Інакше вони не дійдуть згоди. 

Я важко дихав, витираючи рукавом кров із губи.

Даміан провів пальцями по щелепі — там уже проступав синяк.

Ми дивились один на одного кілька довгих секунд.

І раптом… напруга зламалась.

— Я не хочу війни між нами, — сказав він тихо.

Я видихнув.

— Я теж. Але не дозволю, щоб її знову змусили плакати.

Колін ковтнув повітря.

Ерін підійшов ближче.