Розділ 31

Розділ 31 

Я зрозуміла, що щось не так… не одразу.

Спершу це були дрібниці.

Надто тихі розмови, які стихали, щойно я заходила до кімнати. Погляди, що затримувались на мені трохи довше, ніж зазвичай. І дивне відчуття… ніби всі навколо мене чогось чекали.

Я вийшла у двір клініки, тримаючи чашку чаю, і зупинилась.

Раднар стояв біля воріт, але не просто охороняв — він оглядав вулицю так уважно, ніби очікував нападу. Колін працював із рослинами, але кілька разів поспіль ловив себе на тому, що дивиться в мій бік, а потім швидко відводить очі. Ерін мовчки сидів на лаві, спостерігаючи за всіма одразу — надто уважно навіть для нього.

І навіть Лені… був тихішим.

Що саме по собі було вже сигналом тривоги.

Я сперлась плечем об двері.

— Добре, — сказала я голосно. — Що сталося?

Лені підняв голову, роблячи вигляд, що нічого особливого не відбувається.

— Нічого. Абсолютно нічого. Ми просто… існуємо.

Я звузила очі.

— Ти звучиш як людина, яка точно щось приховує.

Він усміхнувся, але якось… м’якше.

— Ми просто… трохи обережніші.

Я повільно перевела погляд на інших.

Раднар кивнув, не заперечуючи.

Колін відкашлявся.

— Після того, що сказав король… — почав він тихо, — ми розуміємо, що ситуація може змінитися дуже швидко.

Ерін додав спокійно:

— Ти тепер не просто цілителька, Яріанель. Ти — політичний фактор. А такі речі… рідко закінчуються тихо.

Я відчула, як у грудях з’являється дивне тепло.

Вони не сварились. Не змагались.

Вони… чекали.

Наче кожен із них внутрішньо приготувався до чогось важливого.

Я зробила крок вперед.

— Ви всі виглядаєте так, ніби готуєтесь до битви.

Лені підняв палець.

— Це не битва. Це… — він задумався на секунду, — стратегічне очікування катастрофи.

Я засміялась.

— Ти щойно назвав моє життя катастрофою?

— Ні, — усміхнувся він. — Я назвав його дуже цікавою книгою, де головна героїня має занадто багато варіантів фіналу.

Я похитала головою, але усмішка не зникла.

Проте щось у повітрі змінилося.

Чоловіки більше не поводились як раніше — легше, вільніше.

В їхніх рухах з’явилась обережність.

У поглядах — мовчазне питання.

І я раптом зрозуміла: кожен із них чекав, що буде далі.

***

День у клініці тягнувся повільно, але дивно напружено.

Люди приходили тихіші, обережніші. Хтось дивився з довірою, хтось — із сумнівом. І я вже майже звикла до цього нового відчуття, коли двері раптом відчинились без стуку.

Я підняла голову — і ледь стримала усмішку.

— Тадеус.

Він стояв у проході, як завжди — стриманий, трохи втомлений, але з тим самим теплом у погляді.

— Доню, — м’яко відповів він, заходячи всередину.

Я підійшла ближче, дозволивши собі короткі обійми. 

— Я хотів би приходити частіше, — сказав він тихіше, відступаючи. — Але справи… ти знаєш.

— Знаю, — усміхнулась я. — Інакше це було б підозріло.

Лені, який сидів неподалік, одразу підскочив.

— О, пан Тадеус! Нарешті хтось, хто може вплинути на нашу Яріанель  й змусити її хоча б іноді відпочивати.

Тадеус усміхнувся ледь помітно.

— Сумніваюсь, що це комусь під силу.

Я закотила очі.

— Ти прийшов просто перевірити, чи я ще жива?

Він дістав із внутрішньої кишені пергамент із важкою печаткою.

— Не лише. У мене є для тебе запрошення.

Я взяла його… і серце неприємно стиснулось, коли побачила герб.

— Герцог Імпробус… — прошепотіла я.

— Так, — кивнув Тадеус. — Прийом на честь його дня народження. Офіційна подія. Він особисто просив, щоб ти була присутня.

У кімнаті стало тихіше.

Я відчула на собі погляди — Раднара, Еріна, Коліна… навіть Лені на секунду перестав жартувати.

— Маркграф не зможе бути з нами, — додав Тадеус. — У нього термінові справи. Тож… ми підемо удвох.

Я провела пальцем по печатці.

— Це звучить…цікаво.

Лені одразу ожив.

— О, звісно цікаво. День народження герцога, інтриги, політики, красиві люди в небезпечному настрої — я вже бути там.

— Це серйозно, — тихо сказав Ерін.

Тадеус перевів на нього уважний погляд.

— Саме тому я прийшов особисто. Я не хотів, щоб вона йшла туди сама.

Я видихнула повільно.

Імпробус.

Після всього, що сталося… його запрошення звучало надто вчасно.

— Коли? — запитала я.

— Через два дні, — відповів Тадеус. — І, доню… — він затримав погляд на мені, — це не просто свято. Це… перевірка.

Я всміхнулась криво.

— Здається, моє життя тепер складається лише з перевірок.

Лені підняв руку.

— Я пропоную нову традицію: перед кожним прийомом ми проводимо тренування сарказму. Бо без нього там не вижити.

***

Карета повільно підкотилась до воріт маєтку Імпробуса, і я мимоволі подалась вперед, визираючи у вікно.

— Ого… — тихо видихнула я.

Маєток не просто виглядав великим.

Він виглядав так, ніби хтось колись подивився на королівський палац і подумав: “А що, якщо зробити ще трішки більше?”

Високі башти з темного каменю здіймалися над садом, золоті ліхтарі тягнулися вздовж під’їзної алеї, а сходи до головного входу були настільки широкими, що на них спокійно могла вишикуватися половина придворної гвардії. Скрізь — скульптури, арки, фонтани з тонкими струменями води, які відбивали світло смолоскипів.

— Він явно не любить скромність, — пробурмотіла я.

Тадеус усміхнувся краєм губ.

— Імпробус завжди любив… вражати.

Слуги відчинили двері карети, і тепле світло залило сходи. Я зробила глибокий вдих і ступила вперед.

Всередині було ще… голосніше, але не звуками — атмосферою.

Високі стелі з розписами, що нагадували рух вітру, масивні кришталеві люстри, які переливалися холодним сяйвом, і підлога з чорного мармуру, в якій відбивалися гості, мов у дзеркалі. Уздовж стін — важкі шовкові драпірування, темно-сині з срібними візерунками, а між ними — портрети предків із занадто уважними очима.