Розділ 28

Я щиро вірила, що Всесвіт дав мені паузу.

Серйозно.

От знаєте той момент, коли ти нарешті переводиш подих, повертаєшся після романтичного побачення, думаєш: “Ну все, зараз я спокійно попрацюю, вилікую кількох людей і поживу без драм хоча б день.”

І саме тоді Всесвіт вирішує:

“А давай ні.”

Ранок почався майже ідеально. Я щойно закінчила огляд хлопчика з кашлем, випила ковток чаю… і в дверях з’явилась нова пацієнтка.

Жінка років тридцяти, яскрава, надто голосна і з поглядом людини, яка вже вирішила, що її історія — головна подія дня.

— Ви ж та сама знахарка? — запитала вона, навіть не привітавшись.

— Залежить від того, що саме у вас болить, — усміхнулась я.

Вона сіла й одразу почала:

— У мене серце тисне. І вухо свербить. І коліно ниє, але тільки коли я дивлюсь на сонце .

Я моргнула.

— …Добре. Почнемо з серця.

Я слухала, перевіряла пульс, ставила запитання.

І з кожною хвилиною симптоми змінювались.

— А ще у мене, здається, жар.

— Температура нормальна.

— Тоді, мабуть, холод. І взагалі, може це прокляття?

Я спокійно вдихнула.

Яріанель, ти лікарка. Ти пережила бандитів, Раду і герцогів. Ти витримаєш одну дивну пацієнтку.

— Скажіть чесно, — мовила я м’яко, — коли саме почались симптоми?

— Учора, — відповіла вона швидко. — Ні, позавчора. Ні… коли я почула, що ви зцілюєте всіх без магії.

Лені, який стояв біля дверей, тихо кашлянув, приховуючи сміх.

Я кинула на нього попереджувальний погляд і продовжила огляд.

Через півгодини я дійшла висновку:

— У вас немає серйозних проблем зі здоров’ям. Можливо, перевтома або тривога. Я дам вам легкий заспокійливий настій.

Жінка різко підвелась.

— То ви хочете сказати, що я вигадую?!

— Ні, — відповіла я спокійно. — Я кажу, що іноді тіло реагує на стрес.

І саме тут усе пішло шкереберть.

Вона відштовхнула стілець так, що той скрипнув по підлозі.

— Шарлатанка! — вигукнула вона голосно. — Ви навіть не знаєте, що зі мною! Ви мало не вбили мене своїми травами!

Я завмерла.

— Перепрошую?..

— Я випила ваш настій і в мене запаморочилась голова!

— Ви випили його щойно…

— І що?! Це доказ!

Вона вибігла у двір, голосно волаючи:

— Люди! Не приходьте сюди! Вона обманює! Вона небезпечна!

Я повільно підвелась, відчуваючи, як всередині піднімається холодна хвиля.

У дворі вже збирались люди.

Лені тихо прошепотів:

— О, це… погано.

Раднар вийшов із тіні, стаючи поруч зі мною.

Ерін з’явився біля воріт, погляд його став темнішим.

Жінка ж продовжувала кричати:

— Вона шарлатанка! Маркіза, яка вирішила погратись з простим народом! 

Я стиснула пальці, змушуючи себе дихати рівно.

— Пані, — сказала я голосно, але спокійно, — я не давала вам нічого небезпечного. І якщо ви відчуваєте запаморочення — давайте повернемось і я вас огляну.

— Не чіпайте мене! — вона відступила. — Ви вже ледь не вбили!

Люди почали перешіптуватись.

І я відчула, як теплий ранок, який щойно здавався спокійним, розсипається на очах.

Отже… Всесвіт вирішив, що час для нового випробування.

Я глянула на Лені.

Він тихо зітхнув.

— Ну що ж… — пробурмотів він. — Ласкаво просимо назад у реальність.

***

Я думала, що той ранковий скандал — просто випадковість.

Ну знаєте… іноді люди приходять не лікуватися, а посперечатись із реальністю. Я пережила й не таке.

Але цього разу… щось було не так.

Спершу прийшов чоловік із “страшним болем у грудях”, який дивно швидко одужав, щойно я сказала, що серце в нього здорове. Потім жінка, яка скаржилась на “пекучі судоми”, але не могла пояснити, де саме болить. І кожен із них виходив із клініки незадоволений.

— Вона нічого не розуміє!
— Мені стало тільки гірше!
— Шарлатанка!

Слова почали розповзатися містом швидше за будь-яку хворобу.

Я стояла біля вікна й дивилась, як люди на вулиці перешіптуються. Деякі відвертали погляд, інші навпаки — дивились надто уважно.

— Це виглядає… організовано, — тихо сказав Ерін, з’являючись поруч.

Я повільно кивнула.

— Вони приходять із різних кварталів, але говорять однаковими словами.

У дворі з’явився ще один чоловік — голосний, нервовий.

— Ви мені нашкодили! — вигукнув він, навіть не заходячи всередину.

Лені тихо присвиснув.

— Ого. Новий акт вистави.

Я стиснула кулаки.

Це вже не випадковість.

Люди почали зупинятись біля воріт, слухати, перешіптуватись.

Найгірше було навіть не в тому, що хтось сумнівався в мені.

А в тому, що черга справжніх пацієнтів почала рідшати.

Мати з дитиною, яка приходила щотижня, сьогодні не з’явилась.

Старий чоловік із перев’язаною рукою пройшов повз ворота… і звернув у сусідню вулицю.

Я видихнула повільно.

— Найгірше в цій ситуації те… — сказала я тихо, більше собі, ніж іншим, — що ті, хто дійсно потребують допомоги, можуть її не отримати.

Раднар підійшов ближче, його рука ледь торкнулася мого плеча.

— Люди бояться. Але це мине.

Я похитала головою.

— Ні. Це не страх. Це… хтось їх підштовхує.

Лені сперся на ворота, примружившись.

— Вони приходять один за одним, говорять однакові речі, голосно скандалять і йдуть… Це схоже на дешеву постановку. І я ненавиджу, коли мене не запрошують у режисери.

Ерін тихо додав:

— Твоя репутація — головна мішень. Якщо місто перестане довіряти… ти залишишся без захисту.

Я ковзнула поглядом по вулиці. Шепіт ставав голоснішим. Погляди — холоднішими.

***

Сутінки супроводжувались в  дивній тиші, яка завжди здається оманливою.

Жодних криків біля воріт. Жодних “шарлатанка”. Лише звичайні пацієнти, які приходили тихо — ніби боялись зайвий раз дивитись у мій бік.

Я саме закінчила огляд, коли двері відчинились.

Лені зайшов першим — з тим самим виглядом людини, яка або щойно розкрила змову століття, або знову щось підслухала не там, де треба.