Розділ 27

Ми мовчки стояли біля краю скелі.

Море внизу дихало рівно й глибоко, хвилі котилися одна за одною, ніби світ вирішив нагадати — все велике завжди рухається повільно. Захід сонця розливався золотом по воді, і вітер тихо ворушив моє волосся.

Я сперлась руками на кам’яний парапет.

— Тут… зовсім інший світ, — сказала я тихо.

— Саме тому я сюди приїжджаю, коли потрібно згадати, ким я є без титулів, — відповів він.

Я глянула на нього.

Без плаща, без холодної офіційності — лише темна сорочка, трохи розкуйовджене вітром волосся… і дивно спокійний погляд.

— Ти тут часто буваєш? — вирвалось у мене.

Я одразу завмерла.

— Ой… я знову…

Він повернувся до мене, і в його очах промайнуло щось тепле.

— Мені подобається, коли ти говориш до мене “ти”, — сказав він тихо. — Без дистанції.

Я ковзнула поглядом по морю, намагаючись приховати легке хвилювання.

— Добре… — усміхнулась я. — Тоді домовились. Без титулів і офіційності. Хоча б сьогодні.

— Хоча б сьогодні, — повторив він.

Ми ще трохи постояли мовчки, дивлячись, як сонце торкається горизонту. І ця тиша була… правильною. Без незручності.

— Ходімо, — сказав він нарешті. — Вітер стає холоднішим.

***

Будинок виявився зовсім не таким, як я очікувала від герцога.

Невеликий кам’яний дім стояв трохи осторонь скелі, обвитий диким виноградом. Вікна — широкі, з дерев’яними рамами, крізь які вже пробивалося м’яке тепле світло. На терасі стояло кілька плетених крісел і старий ліхтар, що тихо похитувався від вітру.

Всередині було ще затишніше.

Тепле дерево, м’які килими, книги на полицях без жодної показної розкоші. Камін тихо потріскував, розганяючи прохолоду. На столі — глиняний посуд, свіжа зелень, кошик із фруктами.

Я зупинилась посеред кімнати.

— Це… не схоже на маєток герцога, — сказала я.

— Саме тому мені тут добре, — відповів Даміан, знімаючи рукавиці. — Тут я не мушу бути кимось іншим.

Я провела пальцями по дерев’яній поверхні столу.

— Це місце… живе.

Він мовчки кивнув, а потім підійшов до кухонного столу й почав діставати продукти.

Я примружилась.

— Зачекай… ти жартуєш.

— Ні, — спокійно відповів він, розкочуючи рукави сорочки. — Я готую.

Я засміялась.

— Герцог Етерн, гроза шпигунів і ворогів королівства… нарізає овочі.

— Якщо ти розкажеш про це Раді, я заперечуватиму до останнього.

— О, тепер це мій головний компромат.

Він ледь усміхнувся.

Його рухи були впевненими — ножем він працював так само точно, як, мабуть, тримав меч. Але в цьому було щось дивно домашнє.

Я сіла на край столу, спостерігаючи.

— Знаєш… — сказала я, похитуючи ногами. — Я думала, ти приведеш мене на офіційний прийом. Сотні свічок, холодні обличчя, герцоги, що шепочуться за спиною.

— І ти б утекла, — сухо відповів він.

— Абсолютно.

Він глянув на мене — і в цьому погляді було більше тепла, ніж я коли-небудь бачила.

— Я не хотів, щоб ти сьогодні тікала.

Тиша стала м’якою.

Я вдихнула аромат трав і вина, що вже нагрівалося на плиті.

— Ти зовсім інший тут, — сказала я тихо.

— Бо тут мені не потрібно бути герцогом.

Він подав мені келих.

Наші пальці торкнулися — і я відчула легке тепло, що прокотилось уздовж руки.

Я усміхнулась.

— Ну що ж… Даміане. Показуй, на що здатен.

— Будь обережна з такими словами, — відповів він спокійно. — Я можу сприйняти це як виклик.

***

— Як так вийшло, що герцог Етерн уміє готувати? — я сперлась ліктями на стіл, вдихаючи аромат запеченої риби. — Та ще й… мушу визнати… настільки смачно?

Він глянув на мене поверх келиха, спокійно, але з ледь помітною усмішкою.

— А як так вийшло, що маркіза стала знахаркою і лікує простий люд?

Я пирхнула.

— Люблю йти проти системи.

— Я це вже помітив.

Ми на секунду зустрілися поглядами — і в його очах промайнуло щось тепліше, ніж звичний холодний контроль.

Він поставив ніж на стіл, ніби обдумуючи, чи варто продовжувати.

— Моя причина… не така цікава, — сказав він тихіше. — Коли мені було шістнадцять, мої батьки загинули. Один із них був ельфом. Вони вирушили на землі ельфів — на весілля доньки голови клану. Але дорогою потрапили в шторм. Ніхто не вижив.

Його голос залишався рівним, але я відчула, як між словами ховається щось важке.

Я мовчала, дозволяючи йому говорити далі.

— І я залишився сам, — продовжив він. — У роді Етернів не всі були в захваті, що хлопчисько стане герцогом. Мене… намагалися усунути.

Я підняла брову.

— Тільки не кажи, що…

— Так, — він ледь кивнув. — Було різне. Отруєння — теж. Тож я навчився готувати. І деякий час сам перевіряв кожну страву, перш ніж їсти. Поки… не навів порядок у родині.

Я видихнула тихо.

— Це… вражає.

— Що саме? — запитав він, повертаючись до мене.

— Твоя сила волі, — сказала я чесно. — І те, що така історія тебе не зламала.

Тиша між нами стала глибшою — не важкою, а… довірливою.

Він зробив ковток вина, а потім трохи нахилив голову.

— Що ж. Тепер твоя черга поділитися чимось зі мною.

Я звузила очі.

— О, то це була пастка? І що саме тебе цікавить?

— Де ти була весь цей час… до того, як з’явилась у моєму світі.

Серце зробило тихий удар.

Я опустила погляд у келих, спостерігаючи, як вино повільно коливається.

— Я… — усміхнулась криво. — Готувалась до випробувань долі, мабуть.

Він мовчав.

Я зітхнула.

— Якщо чесно… не хочу здатися грубою, але я поки не готова говорити про це.

Він кивнув одразу, без тиску.

— Я почекаю.

І в цих двох словах було більше поваги, ніж у десятках обіцянок.

Він підвівся з-за столу й обійшов його, простягаючи мені руку.

— А поки що… — його голос став м’якшим. — Хтось винен мені танець. Пам’ятається, ти втекла від мене на балу.

Я театрально закотила очі.