Розділ 26

Кімната поступово спорожніла.

Спершу вийшов Раднар — тихо, але перед тим перевірив, чи я допила воду. Потім Колін залишив настій і затримався на секунду довше, ніж потрібно, ніби хотів щось сказати… але лише усміхнувся. Ерін ковзнув тінню до дверей, кинувши на мене уважний погляд, від якого я раптом відчула себе дуже живою.

Лені ж затримався найдовше.

— Я залишаю вас наодинці, — урочисто прошепотів він, — але якщо почуєте крики — це я в коридорі від нудьги.

Я кинула в нього подушкою.

Двері зачинились.

І в кімнаті залишились лише я… і герцог Даміан Етерн.

Тиша стала іншою. Спокійнішою. І трохи небезпечною.

Він стояв біля вікна, руки складені за спиною — звична постава людини, яка звикла командувати арміями, а не вести світські розмови з жінкою, що щойно пережила похмілля.

— Ви виглядаєте краще, — сказав він нарешті.

— Це тому, що я вже не кажу герцогам, щоб вони мене носили, — буркнула я.

Він ледь усміхнувся.

І ця усмішка… була ніжною.

Я примружилась.

— Це ви зараз смієтесь із мене?

— Я радше… запам’ятовую, — відповів він тихо.

Я зітхнула й обережно сперлась на подушки.

— Отже. Ви прийшли переконатися, що я не влаштую нову революцію?

Він зробив крок ближче.

— Я прийшов… за своїм побаченням.

Я кліпнула.

— Ви серйозно?

— Абсолютно.

Я повільно розсміялась.

— Герцогу, я щойно прокинулась після нічного хаосу, мій вигляд — сумнівний, а моя гідність десь досі танцює на сцені. Думаю, сьогодні я офіційно відмовляюсь від усіх побачень.

Він дивився на мене спокійно, не ображено.

— Ви казали, що я надто серйозний.

— Це було… п’яне філософське зауваження.

— Але правдиве, — відповів він. — І я вирішив… спробувати інакше.

Я трохи розгубилась.

— Ви хочете сказати, що генерал безпеки королівства вирішив влаштувати мені романтичний відпочинок?

— Я хочу провести з вами час без політики, Ради і… інших чоловіків, — додав він рівно.

Я засміялась.

— О, це звучить як стратегічна операція.

— Можливо, — куточок його губ ледь смикнувся. — Але без мечів.

Я хитнула головою.

— Я навіть ходити нормально не можу після вчорашнього.

— У вас є три години, — сказав він спокійно.

— Три… що?

— Я заїду за вами через три години.

Я відкрила рот.

— Це не запрошення. Це наказ?

— Це… впевненість, — відповів він тихо. — Ви погодитесь.

Я закотила очі.

— А якщо ні?

Він нахилився трохи ближче — не нав’язливо, але достатньо, щоб я відчула тепло його присутності.

— Тоді я визнаю поразку… і дам вам право називати мене надто серйозним до кінця життя.

Я засміялась.

— Ви небезпечна людина, герцогу.

— Я знаю.

Тиша зависла між нами — вже не напружена, а м’яка.

Я подивилась на нього довше, ніж планувала.

— Добре, — зітхнула я. — Але якщо я помру від похмілля, це буде на вашій совісті.

— Я готовий взяти цю відповідальність, — відповів він.

Він розвернувся до дверей, але перед тим на мить затримався.

— Три години, Яріанель.

І вийшов.

Я залишилась сама… дивлячись на зачинені двері й відчуваючи, як у грудях з’являється дивне хвилювання.

— Ну чудово, — пробурмотіла я. — Тепер мені треба пережити не тільки долю світу… а ще й побачення з герцогом.

***

Рівно через три години у дворі з’явилась карета герцога.

Звісно ж.

Не просто карета — ідеально темна, стримана, із гербом Етернів, який виглядав так, ніби навіть повітря навколо нього ставало серйознішим.

Я спустилась сходами, поправляючи рукави сукні. Голова вже не боліла так сильно, але серце… чомусь билося швидше.

Даміан стояв біля карети — рівний, стриманий. Його погляд ковзнув по мені, і на секунду в ньому промайнуло щось тепле.

— Ви виглядаєте… значно краще, ніж зранку, — сказав він.

— Це тому, що я ще не почала скаржитись, — відповіла я.

Він подав мені руку. Я прийняла її — і ми рушили.

Карета їхала мовчки. Я дивилась у вікно, на місто, яке повільно віддалялось.

— То куди ми їдемо? — запитала я нарешті.

Він відповів без паузи:

— До мого маєтку.

Я кліпнула.

…О.

Звісно.

Герцог. Маєток. Офіційні зали, холодні слуги, дипломатичні розмови.

Я тихо видихнула, повернувшись до вікна.

Я думала, що це буде щось… інше. Побачення. А не майже прийом.

— Ви засмучені? — спитав він спокійно, ніби відчув зміну мого настрою.

— Ні, — відповіла я швидко. — Просто… я, мабуть, уявила щось менш… урочисте.

Він нічого не сказав.

Карета зупинилась біля знайомих арок портального двору.

Я здивовано глянула на нього.

— Ми не будемо їхати далі?

— Ні. Звідси швидше, — відповів він, допомагаючи мені вийти.

Портальна арка світилась м’яким срібним світлом. Вартові вклонились герцогу, відкриваючи прохід.

— Це… частина маєтку? — обережно запитала я.

— Частково, — відповів він.

Частково? — подумала я, ступаючи разом із ним у світло.

Мить — і простір навколо змінився.

Я завмерла.

Переді мною не було ні палацу, ні залів, ні офіційної атмосфери.

Лише відкрита місцевість — скелі, вітер, м’яке золоте світло заходу сонця і вузька доріжка, що вела до невеликого кам’яного будинку над водою. Десь унизу шуміло море.

Я повільно обернулась до нього.

— …Це не схоже на офіційний прийом.

Він дивився на мене уважно, трохи з тією самою ледь помітною усмішкою.

— Ви очікували іншого?

— Я думала, що ви приведете мене в залу, де всі дивляться і оцінюють, — чесно відповіла я. — А це… зовсім інше.

Вітер торкнувся волосся, і я відчула дивне тепло всередині.

— Це місце майже ніхто не знає, — сказав він тихіше. — Тут… я можу бути не герцогом.

Я подивилась на нього довше, ніж планувала.

— Ви зараз руйнуєте образ холодного стратегічного командира.