Розділ 25

Я прокинулась від дуже серйозної життєвої проблеми.

Світ рухався.

Ні, не метафорично — буквально. Стеля трохи хиталась, подушка була підозріло теплою, а мій мозок працював приблизно на рівні перевареної вівсянки.

Я повільно розплющила очі.

— …Я жива? — прохрипіла я сама до себе.

— Поки що, — почувся знайомий голос.

Я повернула голову.

Лені сидів у кріслі біля ліжка з чашкою чаю і виглядом людини, яка чекала цього моменту все своє життя.

— О, ти прокинулась, легендо танцполу.

Я застогнала і накрила обличчя подушкою.

— Якщо ти скажеш ще хоч слово… я випишу тобі клізму.

— Це звучить як погроза, яку я запам’ятаю назавжди.

Я обережно сіла — і відразу пожалкувала про всі свої рішення.

— Що… сталося?

— О, — Лені відставив чашку. — З чого почати? З того, як ти оголосила себе “філософськи розслабленою”? Чи з того, як ти майже переконала музикантів назвати напій на твою честь?

— Я це пам’ятаю.

— Шкода, я вже підготував цілу історію.

Я змружилась.

— Стоп. Як я взагалі потрапила додому?

Лені зробив дуже невинне обличчя.

— О-о-о. Оце вже цікаве питання.

— Лені.

— Я нічого не кажу. Я лише спостерігач. Але скажу так — коли тебе принесли, виглядало це як дуже… мовчазна процесія.

Я повільно кліпнула.

— Хто мене приніс?

Він підняв палець.

— Теоретично — Раднар.

— Теоретично?

— Практично — половина твоїх чоловіків стояла поруч і дивилась один на одного так, ніби зараз почнеться турнір.

Я застогнала.

— Ні.

— Так.

Він нахилився ближче.

— І знаєш, що найкраще? Герцог Етерн теж був там.

Я завмерла.

— …Що?

— Так-так. І він виглядав так, ніби готовий викликати всіх на дуель поглядів.

Я повільно потерла скроні.

— Я пам’ятаю… сцену… танці… Еліссу…вас.. — я замовкла. — І… усе.

— Отож, — задоволено сказав Лені. — Ніхто досі не знає, хто саме тебе ніс.

Я підняла на нього очі.

— Ти заснула на половині дороги.

— Я… ЗАСНУЛА?

— Дуже елегантно. З фразою: “Світ може зачекати”.

Я впала назад на подушки.

— Я помру від сорому.

— Ні, — заперечив він. — Ти помреш від того, що всі думають, що саме вони тебе врятували.

Я повільно повернула голову.

— Що?

— Раднар каже, що саме він доніс тебе до воріт.
— Ерін каже, що без нього ти б упала ще біля площі.
— Колін накрив тебе плащем, бо ти мерзла.
— А герцог… — він зробив драматичну паузу, — …мовчить.

Я сіла різко.

— Даміан мовчить?

— Саме це і страшно.

Я нервово засміялась.

— Тобто …

— Саме так, — прошепотів Лені. — І тепер у нас маленька інтрига: хто ж був останнім героєм ночі?

Я заплющила очі.

— Я хочу повернутись у вчорашній вечір і залишитись у шинку.

— Запізно, — сказав він радісно. — Бо зараз до тебе по черзі зайдуть усі, і кожен буде перевіряти, як ти почуваєшся. І це буде… дуже весело.

Я простогнала.

Двері тихо відчинились.

Раднар першим заглянув усередину, серйозний, але з полегшенням у погляді.

— Ти прокинулась.

Я усміхнулась слабко.

— Вижила.

Він підійшов ближче, подав мені склянку води.

— Наступного разу… скажи, якщо хочеш відпочити. Не обов’язково шокувати півміста.

— Я подумаю над цим, — пробурмотіла я.

За ним у дверях з’явився Ерін, спершись плечем об косяк.

— Твій пульс стабільний, — сказав він. — Але я б радив менше експериментів із алкоголем.

— Зрадник, — буркнула я. — Ти мав бути на моєму боці.

— Я на твоєму боці. Саме тому кажу правду.

І саме в цей момент у коридорі почулися тихі кроки.

Колін.

Він завмер біля дверей, трохи ніяково.

— Я… приніс трав’яний настій.

Я усміхнулась.

— Дякую.

Лені тихо шепнув мені:

— І ось ми підходимо до головної загадки вечора… хто ж був тим загадковим четвертим супроводжувачем.

Я кинула в нього подушкою.

— Замовкни.

Він ухилився.

— Я лише фіксую драму!

І в цей момент я зрозуміла: нічого страшного не сталося.

Я жива. В оточенні людей, які хвилювались.

І десь серед їхніх мовчазних поглядів — ховалась маленька, але дуже цікава інтрига.

Хто ж усе-таки доніс мене додому… і чому ніхто не хоче про це говорити.

***

Я саме намагалась зрозуміти, чи можу рухати головою без ризику втратити свідомість, коли двері знову тихо скрипнули.

І в кімнаті з’явився він.

Герцог Даміан Етерн.

Лені миттєво випрямився в кріслі, ніби почалась вистава, яку він чекав усе життя.

— О, — протягнув він пошепки, — фінальний бос.

— Лені… — простогнала я, прикриваючи очі.

Даміан зайшов спокійно, але повітря одразу змінилось. Раднар трохи напружився, Ерін перестав удавати байдужого спостерігача, а Колін мимоволі стиснув чашку з настоєм.

— Леді Яріанель, — сказав герцог рівно. — Радію, що ви в доброму стані.

— Це… дуже оптимістичне формулювання, — пробурмотіла я.

Лені обвів усіх поглядом і плеснув у долоні.

— Отже, тепер, коли зібрались усі учасники нічної драми, може хтось розповість, як наша знахарка опинилась у ліжку, а не на даху шинку?

Я кинула в нього подушкою.

— Замовкни.

— Я просто веду протокол подій!

Я перевела погляд на Даміана.

— Ви… розкажете, що сталося?

Він ледь нахилив голову.

— Ви заснули дорогою.

— Це я вже знаю, — буркнула я.

Раднар тихо додав:

— Я ніс тебе  до воріт.

Колін трохи ніяково:

— Ти  мерзла… я дав плащ.

Ерін знизав плечима.

— Я слідкував за твоїм станом.

Лені підняв палець.

— А тепер головна загадка сезону — хто ніс її всередину?

Усі замовкли.

Я повільно перевела погляд на герцога.

Він мовчав секунду… а потім тихо сказав:

— Ви попросили мене.

— Я… що?

Лені аж затулив рот долонею.

— Я відчуваю, що зараз буде золото.