Розділ 24

Я зрозуміла одну дуже важливу істину.

Якщо за один день тобі показують пророцтва, богині, герцоги і натякають на долю всього світу — це не духовне зростання.

Це привід випити.

Багато.

— Ти куди? — крикнув мені вслід Лені, коли я вже накинула плащ.

— На… духовну реабілітацію, — відмахнулась я. — Якщо спитають — я рятую світ. Почну з себе.

Він тільки підняв брови.

— О, це звучить як ніч, яка закінчиться або геніальною ідеєю, або новим скандалом.

— Ідеально, — сказала я і зачинила двері.

***

Місто ввечері було шумним і теплим. Я блукала без мети, поки не натрапила на невеликий шинок із кривою вивіскою і дуже підозріло веселими голосами всередині.

— Саме те, — пробурмотіла я.

Всередині пахло медовухою, димом і людьми, які вже давно вирішили не думати про сенс життя.

Я замовила щось міцне.

Випила.

Ще щось міцніше.

Посиділа п’ять хвилин… і зрозуміла, що мені нудно.

— Ну звісно, — буркнула я. — Коли ти вирішуєш напитися драматично, світ стає неймовірно спокійним.

І саме в цей момент двері відчинились — і я врізалась плечем у когось, хто заходив.

— Ой!

— Ой?!

Я підняла голову… і завмерла.

— Елісса Верден?

Вона кліпнула, а потім розпливлась у широкій усмішці.

— Яріанель?! О, ти теж втекла від реальності?

— Абсолютно, — відповіла я. — І, чесно, цей шинок занадто тверезий для моїх проблем.

Вона нахилилась ближче.

— Тоді мені не сюди.

Я примружилась.

— Нам потрібне місце із музикою і танцями… я знаю таке.

Вона засміялась.

— Я в грі. Веди!

***

Ми зайшли в той самий відкритий заклад — музика, світло ліхтарів, люди, які танцювали так, ніби завтра не існує.

Елісса одразу потягнула мене до столика.

— Напої! — заявила вона. — Багато.

— Я відчуваю, що це буде або найкраща ніч, або найгірший ранок, — сказала я.

— Обидва варіанти звучать чесно.

Ми цокнулися келихами.

Один напій.

Другий.

Третій.

— Добре, — сказала я, дивлячись на неї з цікавістю. — У мене є питання, яке, можливо, занадто особисте.

— Питай, — вона хитро посміхнулась.

— Скільки в тебе чоловіків?

Вона навіть не здригнулась.

— Поки троє.

Я мало не поперхнулась.

— ПОКИ?

— Ну знаєш, — вона знизала плечима, — життя довге, можливості різні.

Я засміялась.

— І як ти взагалі приймаєш той факт, що їх більше одного? Мій мозок досі намагається зрозуміти, що це не просто дивний жарт світу.

Елісса нахилилась ближче.

— Секрет простий. Я не думаю про них як про “більше”. Я думаю — кожен із них дає мені щось інше. Один — спокій. Інший — виклик. Третій — сміх.

Я кліпнула.

— Звучить… небезпечно логічно.

— А ти?

Я ковтнула ще ковток.

— У мене є лицар, який приносить сніданки. Маг рослин, який дивиться так, ніби я — його особисте сонце. Напів вампір із філософською депресією. І герцог, який купує побачення політичними виступами.

Елісса повільно поставила келих.

— …Ти виграла життя.

Я зареготала.

— Ні, я виграла головний біль.

— І купу гарячих чоловіків, — додала вона.

— Це бонус із підвищеним рівнем складності!

Музика раптом стала гучнішою.

Елісса схопила мене за руку.

— Танцюємо.

— Я не…

— ТАНЦЮЄМО.

І через хвилину ми вже сміялися посеред натовпу, крутилися під музику, а я вперше за довгий час не думала ні про сфери, ні про богів, ні про герцогів.

— Знаєш, — видихнула я, — це найкраща терапія.

— Я ж казала, — усміхнулась вона. — Іноді, щоб не зійти з розуму, треба просто нагадати собі, що ти жива.

Я підняла келих.

— За життя без пророцтв хоча б на один вечір.

— За це я вип’ю двічі!

Ми знову засміялися — голосно, безтурботно, так, що навіть музиканти обернулись.

***

Четвертий келих був явно зайвим.

П’ятий — філософським рішенням.

А шостий… ну, скажімо так, шостий відкрив у нас із Еліссою новий рівень геніальності.

— Слухай, — вона нахилилась до мене, змовницьки блимаючи, — ти коли-небудь хотіла зробити щось… абсолютно безвідповідальне?

Я повільно обернулась, дивлячись на танцюючий натовп.

— Я сьогодні слухала богиню, королеву і герцогів. Я заслужила щось безвідповідальне.

— Прекрасно, — вона плеснула в долоні. — У мене є план.

— Я боюся твоїх планів.

— Це тому, що вони завжди геніальні.

За п’ять хвилин ми вже стояли біля невеликої сцени, де музиканти робили паузу між виступами.

— Еліссо… — протягнула я підозріло.

— Ми просто… трохи оживимо атмосферу.

І перш ніж я встигла усвідомити, що відбувається, вона стягнула мене за руку на сцену.

— Пані та панове! — оголосила вона голосно. — Сьогоднішній вечір офіційно відкритий для… імпровізованих танців!

Натовп зареготав.

Я схопила її за лікоть.

— Це було в плані?

— Це і є план!

Музиканти, очевидно, вирішили, що ми — частина шоу, і заграли щось швидке, запальне.

І я… засміялась.

Бо що ще лишалося?

Ми танцювали, крутились, Елісса навіть намагалася диригувати натовпом, а я намагалася не впасти зі сцени й водночас не померти від сміху.

— Яріанель! — крикнула вона. — Ти офіційно найвеселіша знахарка, яку я знаю!

— Я офіційно шкодую про всі свої життєві рішення!

Натовп аплодував, хтось кинув нам стрічки, музика ставала швидшою — і в якийсь момент я відчула, як мене хтось обережно, але дуже впевнено зняв зі сцени.

Я моргнула.

— О.

Переді мною стояв герцог Даміан Етерн.

Його обличчя було спокійним… надто спокійним. Той самий вираз, який з’являвся перед бурею.

— Вечір добрий, леді Яріанель, — сказав він рівно.

Я широко усміхнулась.

— О! Мій улюблений герцог! Ти прийшов танцювати?

Позаду мене Еліссу вже тримав за лікоть інший чоловік — високий, темноволосий, з втомлено-іронічним поглядом.