Розділ 23

Сьогодні я вирішила зробити те, що іноді здається найскладнішим — відкласти змови, герцогів і пророцтва. Світ може зачекати зі своїми великими таємницями, коли перед тобою стоїть дитина з розбитим коліном і довірливими очима.

Я взяла сумку з ліками, і разом із Лені, Еріном та Раднаром ми вирушили до кварталу покинутих дітей. Черговий огляд, трохи допомоги, трохи тепла — це вже стало моєю тихою рутиною, моїм способом нагадувати собі, ким я є насправді.

Дітям завжди потрібна медична допомога. І не всі готові приходити до клініки — зневіра в дорослих часто сильніша за біль. Але тут, серед сміху, галасу й розкиданих іграшок, я відчувала дивний спокій. Іноді найкращі ліки для лікаря — це чужий сміх.

Я вже майже закінчувала огляд, коли за рогом сусідньої вулиці помітила знайоме обличчя.

Пані Віта.

Я завмерла. І раптом усвідомила, що з усіма цими подіями зовсім забула про жінку, яка, по суті, врятувала мене в тому лісі.

— Пані Віто! — я швидко попрямувала за нею, жестом показавши хлопцям, що все гаразд.

Вона обернулась і усміхнулась так, ніби чекала саме цього моменту.

— О, Яріанель. Невже ви згадали про мене?

— Як таке можливо — забути? — я розвела руками. — Просто… життя трохи вирішило пограти зі мною у швидкісні загадки.

— Я бачу, яку діяльність ти розгорнула, — сказала вона м’яко. — І дуже рада, що не помилилася в тобі, дитино.

Я кліпнула.

— Перепрошую?..

— Давай прогуляємось, — вона кивнула в бік парку.

***

Дорогою я помітила, що пані Віта сьогодні виглядала інакше. Наче скинула років десять — постава стала впевненою, рухи легшими. Лише погляд залишався тим самим: теплим… і таким, що ніби бачив трохи більше, ніж я дозволяла.

— Ну вже аж настільки в душу я заглянути не можу, — усміхнулась вона раптом.

Я завмерла.

— Ви… щойно відповіли на мої думки.

— О, дитино, — тихо засміялась вона. — Браслет на твоїй руці захищає від магічного впливу. Але не від мене.

Я нахмурилась.

— Я не розумію…

Ми зайшли глибше в парк. Листя шелестіло під ногами, сонце вирвалося з-за хмар і розсипало світло по квітах. І раптом стало дивно тихо — ніби світ приглушили, як звук у кімнаті перед важливою розмовою.

— Це щоб нам не заважали, — сказала вона спокійно. — Зайвий шум відволікає.

Я нервово засміялась.

— От тепер ви мене трохи лякаєте, пані Віта.

Вона зупинилась і подивилась на мене уважно.

— Твоя душа така яскрава… я помітила її відразу. І через страх втратити тебе тоді… я поспішила. Перенесла тебе сюди разом із тілом. Хоча за законами світобудови мала б лише торкнутися душі.

Я мовчала. Слова ніби доходили до мене повільно, як звук через воду.

— Багато хто думає, що створити світ — це найважче, — продовжила вона. — Насправді найважче — втримати його в балансі. Декорації можна зліпити швидко. А от актори… завжди хочуть писати власний сценарій.

Я видихнула.

— То… ви одна з Творців Оріго?

Вона ледь нахилила голову.

— Майже. Я — початок. Але навіть початку важко працювати самому. Я створила Оріго… а вони вже наповнили світ життям.

Я ковзнула поглядом по її обличчю.

— Не подумайте, що це образа… але я уявляла божество трохи інакше.

Вона засміялась — тихо й тепло.

— Люди думають, що боги творять за своєю подобою. А що, якщо навпаки? Ви даєте богам обличчя, які вам легше прийняти. Ти бачиш мене такою, бо тоді тобі потрібна була тепла бабуся поруч.

І тільки тепер я зрозуміла — вона справді нагадувала мою покійну бабусю. Та сама усмішка. Та сама м’якість у погляді.

— А чому зараз ви виглядаєте інакше?

— Бо й ти вже не та, що в день нашого знайомства.

Я задумалась.

— Бачу, ти вже думаєш, чому з’явилась тут, — сказала вона тихо. — І ні, це не випадковість. Я не граюся людськими душами. Ти була потрібна цьому світові — зі своєю жагою лікувати і відновлювати. Цей світ давно потребує зцілення після війни.

Я стиснула кулаки.

— Але чому ви самі не повернете магію? Чому просто не… виправити все?

Вона похитала головою.

— Магія нікуди не зникла. Вона просто більше не доходить туди, де має бути.

— Це пов’язано зі сферою з пророцтва? — тихо спитала я.

Вона усміхнулась.

— Ти кмітлива.

Я затамувала подих.

— Сфера розподілу — це не легенда. Вона наділяє кожну душу магією при народженні. Ми спрямовуємо енергію до неї… а вона робить свою роботу. Але маги порушили баланс. І навіть втрутилися в саму сферу.

— Але чому її не сховали? Люди ж… — я зітхнула. — Люди завжди знайдуть спосіб усе зламати.

— Ти думаєш, ми залишили її посеред материка? — вона засміялась. — У світі не було жодної згадки про неї. Але іноді доля вирішує інакше.

Я мовчала.

— Тепер сфера тріснула, — продовжила вона. — Магія просочується лише дрібними спалахами… наче вода через тріщину.

Я ковтнула.

— І до чого тут я?

Вона подивилась на мене дуже уважно.

— Баланс — це не про силу. Це про душі. Цілителі й некроманти — ось справжні ваги світу. Одні лікують душі, інші допомагають їм піти далі. Це не боротьба життя і смерті… це цикл.

— Це звучить… зовсім інакше, ніж мене вчили, — прошепотіла я.

— Бо люди бояться того, чого не розуміють.

Вона зітхнула.

— Але завжди знайдуться ті, кому мало. Чиї амбіції руйнують цілі народи. Велика магічна війна лише почала процес… а крадіжка сфери стала останнім ударом.

Я відчула, як голова йде обертом.

— Я… навіть не знаю, що сказати.

— І не треба, — м’яко відповіла вона. — Доля не дає випробувань тим, хто не здатен їх витримати.

Я гірко всміхнулась.

— Я б так не сказала. Що я взагалі можу зробити?

Вона підморгнула.

— А хто сказав, що ти одна? Поглянь навколо — скільки поруч тих, хто вже обрав бути з тобою.

Я знітилась.

— Але… я не можу прийняти стільки чоловіків. Це… дивно. Не так, як я звикла.

— Дитино, — усміхнулась вона. — Світ уже  підлаштовує тебе під себе. І хіба це погано? Ьт отримала магію та й позбулась старих травм. Це поки виглядає як бонуси.