Розділ 22

Я вже збиралась покинути палац, коли мене наздогнала одна з фрейлін королеви — тиха, майже непомітна, як добре вихована тінь.

— Її Величність просить вас про приватну розмову, леді Яріанель.

Я навіть не здивувалась. Після сьогоднішнього дня мене вже важко було чимось вразити — але зацікавити? О, це завжди можливо.

— Звісно, — усміхнулась я. — Схоже, я сьогодні особливо популярна.

Фрейліна не відреагувала, лише провела мене іншим крилом палацу. І воно справді відрізнялося. Тут не було холодного мармуру Ради, не було гучної величі — тільки тепло світла, живі рослини й відчуття, ніби кожен куточок створювали з турботою, а не для демонстрації влади.

У кімнаті, наповненій зеленню, посередині стояв невеликий стіл із накритим чаєм. Королева вже чекала.

— Вітаю, Яріанель. Рада, що ви не відмовили мені.

Я схилила голову, ледь усміхнувшись.

— О, та хіба я можу вам відмовити? Особливо коли ми, можна сказати, майже колеги по магії.

Вона тихо засміялась — і цей звук був зовсім не схожий на той стриманий тон, який я чула на Раді.

— Я чула про вашу історію з клінікою… і Радою, — сказала вона, запрошуючи сісти. — І, чесно кажучи, я в захваті від того, як ви їх перехитрили. Чоловіки іноді бувають надто самовпевненими. Якби жінки стояли біля керма правління… повірте, світ був би значно приємнішим місцем.

Я підняла брову.

— Це звучить як початок дуже небезпечної революції, Ваша Величносте.

— Лише як спостереження, — усміхнулась вона.

Її слова стали несподіванкою. Я не очікувала такої відвертості.

— Ви вже познайомились із герцогами, — продовжила вона.

— Майже, — відповіла я. — І мушу сказати, дехто справив… цікаве враження.

Вона ледь нахилила голову.

— Дайте вгадаю. Герцог Імпробус?

Я тихо хмикнула.

— О, то він і ваш улюбленець?

— Скоріше… моя постійна головоломка, — відповіла вона спокійно. — Він дуже підступний. Не дарма маг вітру — мінливий, як буря, і завжди штовхає все туди, куди йому потрібно. Просто будьте з ним обачні. Його вплив великий… іноді навіть мені здається, що він сягає самої корони.

Вона зробила паузу, ніби зважуючи, чи сказала зайве.

— Але зараз не про це. Я хотіла запитати… чи чули ви щось про останнє пророцтво вашої матінки?

Я мимоволі напружилась, згадуючи історію, яку колись розповідав маркграф.

— Дещо чула від батька. Лише те, що пророцтво було такої сили, що через нього вона занедужала… майже вигоріла.

Королева кивнула.

— Так… прикрий випадок. Вона була чудовою жінкою.

Я відчула легкий тиск у грудях.

— Батько казав, що пророцтво стосувалося королівства. Тому він одразу передав його до палацу.

— Так, — тихо сказала королева. — Ваш батько, здається, підсвідомо розумів, що є речі, в які не варто занурюватися надто рано. Хоча… чесно зізнаюсь, мій чоловік і Рада вирішили, що це нісенітниці. Особливо переконував його один із герцогів.

Вона глянула на мене уважно.

— Не знаходите ситуацію знайомою?

Я пирхнула.

— Прямо як із моєю клінікою? Імпробус?

Королева ледь кивнула — майже непомітно.

— Це й наштовхує на думку, що, можливо, пророцтво було не таким вже й незначним. Чи не так?

Я нахилилась вперед.

— До чого ви ведете, Ваша Величносте?

Вона мовчки підвелася, підійшла до невеликої шафи й дістала старий сувій.

— Я покажу вам дещо лише раз… і лише тут. Висновки ж доведеться зробити самій.

Вона простягнула сувій.

Я розгорнула його — і серце пропустило удар. Рядки були написані тією самою рукою, яку я бачила колись у батьковому кабінеті.

Сфера силу розподіляє, душу кожну наділяє,
Та не всі тому так раді — владу хочуть собі забрати.
Коли третій уламок впаде — магія в світі пропаде,
Щоб усе це припинити - треба сферу цю зцілити. .

Я підняла погляд.

— Але… до чого тут я?

Королева усміхнулась ледь іронічно.

— Я знаю лише одну юну леді, яка віднайшла б через стільки років так несподівано… і має дар цілительства, про який говорять навіть ті, хто не любить говорити.

Я нервово засміялась.

— Це дуже небезпечний спосіб натякати, що я частина якогось процесу.

— Я лише ставлю питання. І можливо ви не частина, а саме рушійна сила, — відповіла вона м’яко.

І в цю мить я відчула, як земля під ногами ніби трохи похитнулась.

Сфера. Баланс. Пророцтво.

І я.

То, можливо… я не просто випадково опинилася в цьому світі?

***
Я поверталась додому повільніше, ніж зазвичай.

Палацові коридори, слова королеви, сувій із пророцтвом — усе перемішалось у голові так, ніби хтось узяв мої думки й розсипав їх, як пазл без картинки на коробці.

Сфера. Баланс. Зцілення.

Чудово. Я тепер не тільки знахарка поза законом, а ще й потенційна героїня стародавніх загадок.

— Ти сьогодні повернулась пізніше, ніж зазвичай.

Я підняла очі.

Ерін стояв у тіні під аркою, схрестивши руки на грудях. Його бліда шкіра ловила вечірнє світло, а очі уважно вивчали мене — так, ніби він читав не мою зовнішність, а стан крові під нею.

— Не кажи, що ти рахував хвилини, — пробурмотіла я, скидаючи плащ.

— Я не рахую хвилини, — відповів він сухо. — Я відчуваю, коли ти приходиш додому з головою, повною небезпечних думок.

Я пирхнула.

— Це нова вампірська суперсила?

— Це дві тисячі років спостережень за людьми, які думають, що можуть нести світ на плечах.

Я завмерла на секунду.

— Мене покликала королева, — тихо сказала я.

Його брова ледь піднялась.

— І це пояснює той запах тривоги, який я відчув ще до того, як ти зайшла.

Я сперлась спиною об стіну.

— Вона показала мені пророцтво… Еріне. І натякнула, що я… можу бути частиною цього всього.

Він мовчав, слухаючи, і це мовчання було кращим за будь-які слова.

— Я навіть не знаю, чи вірю в це, — додала я. — Але здається, що всі навколо вже щось вирішили за мене.