Розділ 18

Колін 

Я довго не йшов додому.

Ніч у столиці пахла цитрусом і теплим каменем, а музика з того майданчика ще жила десь під шкірою — у кроках, у диханні, навіть у тому, як рухались мої руки, ніби пам’ятаючи її талію.

Яріанель.

Я тихо видихнув її ім’я, і воно прозвучало інакше, ніж раніше.

Ближче.

…Небезпечніше.

Я зупинився під ліхтарем, сперся плечем об стіну й нарешті дозволив собі подумати про вечір без жодних фільтрів.

Я хотів бути ідеальним.

Дорогий заклад. Правильні слова. Спокійна усмішка.

А вона… просто взяла мене за руку і вивела з пітьми, ніби це найпростіша річ у світі.

Я тихо засміявся.

— Ти навіть не розумієш, що зробила, Яріанель…

Я звик до поглядів.

До співчуття.

До тієї паузи в розмовах, коли люди намагаються не дивитися на шрами, але дивляться ще уважніше.

Я навчився жити так, ніби світ став трохи тихішим після… всього.

А вона — ніби увірвалась із сонцем у руках.

Без дозволу.

Без страху.

Просто… взяла.

І повела.

Я заплющив очі й згадав момент, коли вона простягнула долоню біля виходу з того холодного ресторану.

Без вагань.

Без жалю.

Наче говорила: ходімо жити, а не виживати.

Серце стиснулося теплом.

Я ніколи не думав, що знову буду сміятися так легко. Що забуду рахувати погляди. Що дозволю собі дивитися на жінку… і не боятися, що вона відведе очі першою.

Її сміх досі лунав у голові.

Її поцілунок — гарячий, несподіваний, майже зухвалий — досі тримав мене тут, між спокоєм і чимось новим, що росло всередині, як свіжа зелень після довгої зими.

Я провів пальцями по шраму біля ока.

Раніше цей рух був звичкою — нагадуванням про втрату.

Сьогодні… він не болів.

— Вона дивиться на мене… ніби я ще не закінчився, — тихо сказав я в ніч.

І, мабуть, це було найстрашніше.

І найпрекрасніше водночас.

Я почав іти далі вузькою вулицею, повільно, дозволяючи думкам текти.

Я згадав, як вона сперлася головою на моє плече.

Як її пальці впевнено переплелися з моїми.

Як вона не відпустила, навіть коли музика стихла.

Це не було схоже на минулі закоханості — швидке, сліпуче, небезпечне.

Це було… тепліше.

Наче хтось тихо сказав: я тут. І не боюся тебе.

Я зупинився біля води — маленький канал відбивав ліхтарі золотими хвилями. Вітер ворушив волосся, і я вперше за довгий час відчув себе не магом зі зламаною історією, а просто чоловіком після побачення.

Чоловіком, який хоче ще.

Ще її сміху.

Ще її чесних слів.

Ще того погляду, від якого світ стає простішим.

Я тихо видихнув.

— Приємно з тобою познайомитися, Яріанель… — прошепотів я, і ця фраза прозвучала як новий початок, а не як щось випадкове.

Бо сьогодні я зрозумів одну річ.

Вона не намагалася вилікувати мої шрами.

Вона просто провела мене крізь темряву… і показала, що я можу йти поруч із нею — не ховаючись.

Я підняв голову до нічного неба.

І вперше за дуже довгий час подумав не про минуле.

А про наступну зустріч.