Розділ 17

Двері відчинились раніше, ніж я встигла вдихнути для впевненого вигляду.

На порозі стояв Колін. І тримав… не просто букет.

Це була одна-єдина квітка — тонке сріблясте стебло, прозорі пелюстки з легким зеленим сяйвом і крихітні золоті прожилки, ніби хтось провів по них сонячним промінням.

Я автоматично зробила крок ближче.

— Це… не троянда, — видала я геніальний висновок.

Він нервово всміхнувся.

— Лунна вердея. Вона росте тільки там, де рослини пережили велику втрату… і все ж продовжили жити. Її дарують тому, хто… — він запнувся, — хто допомагає світові не зламатися.

Моє серце зробило дивний переворот.

— Коліне…

— Я подумав, що… це про тебе.

І саме в цей момент позаду мене пролунав дуже знайомий голос:

— Ого. Одинока вердея? Та ти або закоханий, або готуєшся до офіційної пропозиції, друже.

Я повільно заплющила очі.

— Лені… — прошепотіла я. — Скажи, що ти просто привид моєї тривоги.

Він висунувся з-за дверного одвірка, ніби чекав на свою драматичну появу весь вечір. Руки схрещені, усмішка — максимально нахабна.

Його погляд одразу впав на квітку.

— Свята мати коріння… Фулборне, ти серйозно? Це ж вердея третього цвітіння. Її навіть герцоги дарують тільки тоді, коли вже готові плакати під балконом.

Колін почервонів так швидко, що я ледь стримала сміх.

— Я… просто хотів… — він безпорадно глянув на мене.

Я врятувала його, вихопивши квітку з рук і притиснувши до грудей.

— Вона прекрасна, — тихо сказала я. — Дякую.

Лені нахилився до мене і прошепотів, але достатньо голосно, щоб Колін почув:

— Якщо він через п’ять хвилин не впаде на одне коліно, я буду розчарований.

— Якщо ти через п’ять секунд не зникнеш, я попрошу Раднара тебе винести, — солодко відповіла я.

— Ой, як страшно. Лицар без магії проти мого шарму? — він підморгнув Коліну. — До речі, якщо вона почне говорити про анатомію під час вечері — це нормально. Вона так фліртує.

— Лені!

Колін несподівано тихо засміявся — нервово, але щиро.

— Я… вже звик, — сказав він.

Я глянула на нього, і на мить усе навколо стихло. Його очі ковзнули по мені — від волосся до краю спідниці — і він завмер.

— Яріанель… ти…

Я підняла брову.

— Якщо зараз буде щось на кшталт “незвично”, я повертаюсь перевдягатись.

— Ні, — він швидко похитав головою. — Ти… прекрасна. Дуже.

І це прозвучало настільки щиро, що навіть Лені на секунду замовк.

…Щоправда, лише на секунду.

— Ну все, — зітхнув він театрально. — Я офіційно третє колесо в цьому романтичному екіпажі. Йдіть вже, поки я не почав ставити ставки, хто перший візьме її за руку.

Я штовхнула його ліктем.

— Закрий двері за нами, язикатий демон.

— Залюбки, — усміхнувся він. — І, Фулборне… — Лені підморгнув. — Якщо вона повернеться додому з ще однією рідкісною квіткою — я почну підозрювати серійного романтика.

Колін тихо засміявся знову — вже впевненіше.

Він простягнув мені руку.

І я, стискаючи лунну вердею, дозволила собі повірити, що сьогодні все може бути… по-справжньому.

***

Заклад, куди він мене привів, був… ну, скажімо так, настільки дорогим, що я автоматично почала шукати табличку “звичайним смертним вхід заборонено”.

Мармуру було більше, ніж здорового глузду, музика — тихою і снобістською, а відвідувачі… дивились.

Спочатку на мене. Потім — на Коліна.

На його шрами.

Погляди були не злі. Гірше — співчутливі. Цікаві. Холодні.

Я зробила вигляд, що не помічаю. Колін — теж. Але його пальці трохи сильніше стиснули мій лікоть.

Ми сіли. Нам подали меню, де половину слів я не змогла вимовити навіть подумки.

— Я хотів… — він тихо сказав, — щоб тобі було… гарно. Як… як належить.

Я глянула навколо.

Дві магічки біля сусіднього столу шепотілись, не дуже тихо. Хтось за спиною розглядав мою блузку так, ніби вона особисто образила їхню родову честь.

Я нахилилась ближче до Коліна.

— Можна чесно?

Він напружився.

— Завжди.

— Я почуваюсь так, ніби випадково прийшла на збори людей, які ненавидять веселощі.

Його губи смикнулись у слабку посмішку.

— Це… дорогий комплімент для цього місця.

Ще один погляд. Потім ще.

Колін опустив очі.

І я побачила — він почав закриватися.

Ох, ні. Ні-ні-ні.

Я різко підвелася.

— Ходімо.

Він розгублено моргнув.

— Що?

— Я не хочу сидіти там, де на тебе дивляться, як на розбиту вазу. І на мене — як на дивний експеримент.

Я простягнула руку.

Він вагався секунду… і встав.

***

Ми вийшли на вечірню вулицю. Повітря було прохолодним, живим. Без запаху дорогих парфумів і чужої зверхності.

Колін мовчав.

Його плечі опустились.

— Пробач, — нарешті сказав він. — Я… хотів, щоб усе було ідеально. А вийшло…

— Нудно? — підказала я.

— Неправильно, — тихо відповів він.

Я нахилила голову.

— А що, якщо правильно — це не мармур і срібні виделки?

Він підняв на мене погляд.

Я усміхнулась.

— Є місця, де люди танцюють, сміються і не рахують, скільки коштує їхня вода?

Він здивовано кліпнув.

— Є… одне. Не дуже… шляхетне.

— Ідеально.

Він нерішуче усміхнувся — але потім щось згасло в його очах.

— Яріанель… — тихо почав він. — Там… люди дивляться прямо. Без фільтрів. Я не… — він торкнувся шраму біля ока. — Я не хочу, щоб це зіпсувало тобі вечір.

Я зробила крок ближче.

— Коліне Фулборне. Я щодня дивлюсь на відкриті рани, переламані кістки і політичні істерики герцога. Твої шрами — найменш страшна річ у моєму житті.

Він тихо засміявся, але очі залишались серйозними.

— Ти справді… не соромишся?

Я нахилилась ближче, понизивши голос.

— Я — лікарка. І жінка. І трохи божевільна. Я бачу не шрами. Я бачу чоловіка, який приніс мені квіти й намагається бути ідеальним, хоча йому страшно.

Він завмер.