Розділ 16

Є дві  речі, які не дали мені спокійно поспати.

І цього разу це були не пацієнти, не королівська рада і навіть не герцог із його надто серйозними поглядами.

Перша — вчорашній напад.

Друга — те, що Колін покликав мене на побачення.

Я сиділа біля вікна  з чашкою вже холодного чаю і дивилась на вулицю, але думками була зовсім не тут. Ті чоловіки не виглядали як звичайні вуличні бандити. Забагато впевненості. Забагато розуміння, куди йдуть. І найгірше — вони не злякались, коли зрозуміли, хто я.

Це не був рекет.

Це була проба ґрунту.

— Якщо ти ще трохи так подивишся у вікно, воно почне вибачатись, — пролунав голос Лені.

Я не обернулась.

— Я думаю.

— Це небезпечно, — з повною серйозністю кивнув він. — Особливо на порожній шлунок.

— Я йду в місто, — оголосила я, підводячись.

— О! — він ожив миттєво. — Втеча? Зміна імені? Нове життя?

— Купити одяг.

Він примружився.

— Для кого?

— Для прогулянки.

— Ага… — усмішка стала ширшою. — Для когось.

— Лені.

— Мовчу. Але якщо ти повернешся в сукні, я вважатиму це офіційним оголошенням події року.

Я грюкнула дверима, перш ніж він встиг додати щось іще.

***

Місто зустріло мене шумом, ароматами спецій і дивним відчуттям свободи. Тут я не була маркізою, не була «тією самою цілителькою» і точно не була проблемою королівства.

Я була жінкою, яка вирішила купити одяг. І, можливо, трохи роздратувати місцеву моду.

Крамниця виглядала багатообіцяюче: світлі вітрини, тканини, що спадали хвилями, манекени у пишних сукнях із корсетами, рюшами й рукавами, в яких можна було загубити дрібну худобу.

— Леді? — до мене підпливла продавчиня з посмішкою професійного співчуття. — Ви шукаєте вечірню сукню?

— Я шукаю щось, у чому можна дихати, — чесно відповіла я.

Вона моргнула.

— …Перепрошую?

— І сидіти. І ходити. І не боятись, що я випадково зламаю ребро корсетом.

Мовчання.

— Можливо… легку сукню?

— А якщо не сукню?

Оце вже було викликом.

Мене почали водити між рядами тканин, наче я — дика істота, яку намагаються приручити шовком. Я приміряла одну сукню, другу, третю — і кожного разу бачила в дзеркалі не себе, а якусь дуже чемну, мовчазну леді, яка точно не рятує людей з-під ножів і не б’є бандитів статуетками.

— А це? — продавчиня з надією простягнула черговий варіант.

Я глянула.

— У цьому я виглядаю так, ніби зараз скажу: «Мій чоловік усе вирішить».

Вона зніяковіло відступила.

І тоді я її побачила.

Спідницю. Просту, зручно скроєну. Ніжно блакитного кольору. І блузку — без корсета, без надміру прикрас, з м’якої тканини, яка рухалась разом із тілом, а не воювала з ним. 

— Оце, — я ткнула пальцем.

— Але… — продавчиня вагалась. — Це не зовсім… модно.

Я усміхнулась.

— Тим краще.

Коли я вдягла комплект і подивилась у дзеркало, то нарешті побачила себе.

Живу. Справжню. Таку, яка може і піти на побачення, і, якщо знадобиться, перев’язати рану прямо посеред вулиці.

— Беру, — сказала я.

Вийшовши з крамниці з пакунком, я впіймала себе на дивному відчутті: радості. Легкій, майже дитячій.

Так, мене турбував вчорашній напад.
Так, я не вірила, що все так просто.

Але сьогодні я дозволю собі бути жінкою, яка обирає не сукню — а себе.

***

Я вже майже повернула на знайому вулицю, коли почула позаду себе голос:

— Маркізо… Яріанель?

Я обернулась.

Спочатку не впізнала — жінка виглядала зовсім інакше. Не бліда, не виснажена, не з тим болем у очах, який я бачила під час пологів. Волосся зібране, плечі рівні, у руках — загорнутий у світлу ковдру згорток.

І лише через мить мене накрило усвідомлення.

— Леді Мартред  — я мимоволі усміхнулась.

— Просто Алісія, — вона відповіла тією ж теплою усмішкою. — Я… я хотіла знайти вас ще вчора. Але ви весь час зайняті.

Поруч із нею стояли двоє чоловіків — той самий батько дитини і ще один, старший, мабуть другий чоловік. Вони дивились на мене з тією обережною вдячністю, яку я бачила в очах родичів пацієнтів після довгих нічних чергувань.

— Ми не хотіли заважати, — сказав один із них, — але… ви врятували їх обох.

Я ніяково знизала плечима.

— Я зробила лише те, що мала.

Алісія зробила крок ближче.

— Ні. Ви зробили більше.

Вона обережно відгорнула край ковдри.

Маленьке личко. Спокійне. Рожеве. І зовсім крихітні пальчики, що стиснулись у кулачок, ніби дитина вже щось вирішила в цьому світі.

У мене перехопило подих.

— Вона… — тихо почала я.

— Лівія, — з гордістю сказала Алісія. — Ми дали їй ім’я вчора ввечері.

Я відчула, як щось стискається всередині — тихо, глибоко, майже боляче.

Леді Мартред вагалась секунду… а потім простягнула згорток мені.

— Ви можете… потримати її.

Я завмерла.

— Я?

— Вона жива завдяки вам, — тихо сказав чоловік поруч.

Мої руки трохи тремтіли, коли я прийняла дитину.

Вона була теплою. Легкою. Неймовірно справжньою.

Маленькі пальці несподівано розтиснулись і вчепились у край моєї блузки.

Я ледь стримала усмішку.

— Привіт… — прошепотіла я, сама не помітивши, як голос став м’яким.

Світ навколо наче притих.

Ні шуму міста. Ні кроків. Лише легке дихання немовляти і тихе биття мого серця.

І на секунду… лише на секунду… я дозволила собі уявити, як це — тримати свою дитину.

Я швидко моргнула, відганяючи зайві думки, і обережно повернула Лівію матері.

— Вона сильна, — сказала я тихо. — І дуже вперта. Це хороший знак.

Алісія засміялась.

— Вона вся в нас.

Чоловік поруч нахилив голову.

— Ми завжди будемо вам вдячні, маркізо.

Я знизала плечима.

— Якщо захочете подякувати — просто виростіть її щасливою.

Вони ще трохи поговорили зі мною, а потім пішли далі вулицею — разом, спокійно, без страху.

***

Я ще дивилась їм услід, коли відчула той самий знайомий погляд.