Розділ 15

День був підозріло спокійним.

Я навіть встигла подумати, що, можливо, доля вирішила дати мені перепочинок. Колін займався сьогодні  сімейними справами, Лені вмовив Раднара прогулятись містом — «за стратегічно важливими пиріжками», як він це назвав.

А я залишилась сама.

Нарешті.

Переді мною лежав товстий записник, у який я вже кілька днів занотовувала все — симптоми, реакції на зілля, особливості тіл різних рас. Мій майбутній медичний довідник. Моя маленька спроба навести порядок у світі, який цього порядку не мав.

Перо тихо шкребло папір.

Тиша була майже лікувальною.

Саме тому звук дверей змусив мене підняти голову.

У приміщення зайшли троє чоловіків.

Високі. Плечисті. Одяг — дешевий, але показний. Погляди — занадто самовпевнені для пацієнтів.

Я навіть не встала.

— Приймальні години закінчились, — спокійно сказала я.

Один із них усміхнувся — криво, з натяком на зуби, які бачили більше бійок, ніж їжі.

— Та ми не лікуватись прийшли, лялечко.

О, чудово.

— Тоді ви помилились будівлею. Розважальний заклад далі по вулиці.

Він підійшов ближче.

Занадто близько.

— Ми прийшли домовитись, — сказав інший. — За спокій і безпеку. Новенькі тут довго без підтримки не тримаються.

Я відклала перо.

— І скільки коштує ваш «спокій»?

Вони назвали суму.

Я навіть пирхнула.

— За такі гроші я могла б найняти справжню охорону.

Усмішка зникла.

— Значить відмовляєшся?

— Категорично.

Пауза.

Третій чоловік оглянув мене повільно, оцінююче.

— Ну що ж… — протягнув він. — Тоді буде весело.

Я підвела брову.

— Весело — це чергувати в приймальному відділенні в новорічну ніч, — відповіла сухо. — Повірте, ви не готові.

Вони засміялися.

І цей сміх мені зовсім не сподобався.

— Гарна ти, — сказав один із них, роблячи крок вперед. — Може, розважимось трохи? І урок тобі буде — як із дорослими чоловіками говорити.

Я повільно підвелася.

Серце билося швидше, але голос залишався рівним.

— Зробіть ще один крок — і я вам гарантую дуже дорогий рахунок за лікування.

Він зробив.

Я вже подумки прикидала, куди тікати, коли двері різко відчинились.

— Яріанель, я прийш… — голос Коліна урвався.

Його погляд миттєво змінився.

Холодний. Небезпечний.

— Вийшли, — сказав він.

Перший удар прилетів йому в плече.

І почалося.

Колін рухався швидко, незважаючи на ще не до кінця відновлене тіло. Один із нападників полетів на підлогу, другий витягнув ніж.

Я ковзнула поглядом по кімнаті.

Стіл. Інструменти. Полиці. І… бронзова статуетка з дивною мордою, яку Лені притягнув учора зі словами: «Або оберіг, або просто страшна штука, але вона мені подобається».

Я відступила до столу, серце калатало — але руки вже діяли.

Статуетка лягла в долоню важким металом.

Третій чоловік рвонув до мене.

Я навіть не думала.

Замах — і глухий удар.

Він осів біля полиці, непритомний.

— Лені… я тебе обожнюю, — видихнула я.

Колін ухилився від ножа, але лезо все ж ковзнуло по його животу.

Темна пляма миттєво розповзлась по тканині.

— Колін!

Він відштовхнув нападника й ударив його ліктем у шию. Той, що залишився, швидко відступив, кидаючи погрози.

Двері грюкнули.

Тиша впала різко.

Я підбігла до нього, вже притискаючи руки до рани.

Страх був — короткий, гострий, як голка. Але разом із ним прийшло й інше відчуття.

Я можу його зцілити.

Він маг.

— Сядь, — наказала я.

— Я нормально…

— Ти зараз мовчиш і слухаєш лікаря.

Я заплющила очі на мить.

Уявила, як тканини сходяться. Як кров уповільнюється. Як біль відступає.

Тепло розлилося в долонях.

Магія відгукнулася легко — без спротиву.

Рана почала затягуватись прямо під пальцями.

Колін різко видихнув.

— Оце… так…

— Тихо, — прошепотіла я. — Я ще працюю.

Світ ніби звузився до його дихання і мого пульсу.

Коли останній розрив тканини зник, я відсунулась, важко видихнувши.

Лишилась лише тонка світла смуга.

Я засміялась — тихо, трохи нервово.

— Ну що ж… — сказала я. — Схоже, «знахарка» сьогодні врятувала тебе. І нажила перші неприємності. 

Щось мені підсказує, що це ще не останні «пригоди».

Колін глянув на мене тепло.

— Тоді … я винен тобі побачення за порятунок.

Я закотила очі і засміялась. 

— Не знала, що ти такий підступний, Коліне. 

Він лише тихенько засміявся і стиснув мою руку. 

— Доречі, а чому ти прийшов, казав що у тебе сьогодні сімейні справи? - я звичайно була рада, що Колін змінив свої спали. 

— Так я зустрів Лені і він сказав, що ти мене шукала. 

— Дивно, можливо він щось сплутав. Але тим не менш, чудово що так вийшло, я б сама тут не впоралась би. 

***

Двері клініки розчинились різко — без стуку.

Я вже була готова до ще одного раунду неприємностей, але замість бандитів на порозі з’явився герцог.

Високий, зібраний, у темному камзолі, ніби саме поняття контролю мало людську форму. За його спиною стояли двоє солдатів, а між ними — ще один чоловік із перев’язаними руками.

— Поясните мені, що тут сталося? — спокійно запитав він, але в голосі бриніло щось небезпечне. — Я щойно спіймав біля будівлі надто підозрілого пана. Він намагався дуже переконливо втекти.

Його погляд повільно ковзнув по приміщенню.

Перекинутий стілець. Статуетка Лені, що лежала на підлозі як трофей. Один нападник без свідомості. Другий — притиснутий до стіни Коліном.

І… моя рука в його руці.

Я навіть не одразу зрозуміла, що він досі її тримає.

Герцог завмер на півкроці.

Його очі на мить потемнішали.

Потім він перевів погляд на мене.

— Маркізо?

Я зітхнула і кивнула в бік нападників.

— У мене були… гості. Дуже наполегливі. Вимагали оплату за “спокій і безпеку”. Але я вирішила, що сьогодні в мене безкоштовний день для правоохоронних органів.