Розділ 14

Даміан

Я завжди вважав, що мене вже нічим не здивувати.

За кілька століть життя ти звикаєш до всього — до інтриг, до зрад, до усмішок, які коштують дорожче за меч. Навіть до балів, де всі дивляться один на одного так, ніби вже знають, хто з ким одружиться, хто зрадить, а хто помре.

А потім у залі з’являється вона.

І ти ловиш себе на тому, що дивишся занадто довго.

Не тому, що вона найяскравіша. Не тому, що найгучніша. Навпаки — вона стояла так, ніби вся ця пишнота їй трохи… заважає.

Зелені очі ковзали залом, ніби вона оцінювала пацієнтів, а не аристократів.

Я тоді подумав: цікаво, скільки часу їй знадобиться, щоб зламатися під цим світом.

Виявилось — більше, ніж мені знадобиться, щоб зламатися під нею.

Нашу першу розмову я пам’ятаю надто добре.

Вона подивилась на мене так, ніби бачить не герцога, не генерала, не голову безпеки — а просто чоловіка.

Це… збиває з пантелику.

Більшість жінок або боялися мене, або намагалися сподобатись.

Вона — сперечалася.

І, Творці свідки, я вперше за довгий час відчув щось схоже на… азарт.

Коли вона згадала сон, я ледь не засміявся.
Не тому, що це було смішно.
А тому, що це було занадто особисто, щоб звучати серед сотень чужих очей.

Я запропонував танець.

Вона втекла до іншого.

Я досі не знаю, чи це було образливо, чи… привабливо.

Можливо — і те, й інше.

Я бачив, як вона падає непритомною.

І тоді вперше відчув страх.

Не політичний. Не стратегічний.

Особистий.

Я навіть не встиг зрозуміти, звідки він взявся.

Коли я прийшов до її «клініки, яка не клініка», я думав, що побачу експеримент.

Чергову жінку, яка грається в рятівницю.

Замість цього я побачив… хаос.

Живий. Теплий. Справжній.

Вона стояла серед людей, сперечалась із напіввампіром, кидала короткі накази хлопцеві з гострим язиком, і хтось із чоловіків дивився на неї так… ніби вона — центр їхнього світу.

І я раптом відчув дивну річ.

Ревнощі.

Тихі. Дурні. Нелогічні.

Я, який ніколи не ревнував, бо завжди був тим, кого обирають… стояв і думав:

А якщо вона ніколи не обере мене?

Найгірше — це її запитання.

— Ви колись хотіли дитину?
Не спадкоємця.
А дитину.

Я тоді не знайшов відповіді.

Бо правда була надто проста:

я забув, що можна хотіти чогось для себе.

І з того дня все почало змінюватися.

Я почав ловити себе на дрібницях.

На тому, що чекаю зустрічей.
На тому, що пам’ятаю її сміх.
На тому, що думаю про її руки — не як про силу, а як про… тепло.

Творці, я навіть почав жартувати.

Я. Жартувати.

І коли вона сказала мені:

— Ви небезпечний, герцоге.

Я вперше захотів відповісти:

Ні. Небезпечна — ти.

Сьогодні, коли я стояв біля входу й дивився, як вона рятує людину — не заради титулу, не заради слави, а просто тому, що не може інакше — я зрозумів остаточно.

Я більше не дивлюся на неї як на союз.

Я дивлюся… як на жінку.

Яка змушує мене сміятися.
Злитися.
Сумніватися.
І, Творці пробачать, — чекати її голосу.

І це найнебезпечніше з усього, що зі мною траплялося.

Бо якщо вона піде…

Я вже не зможу повернутися до того чоловіка, яким був раніше.

А якщо залишиться…

Я вперше за століття ризикну захотіти бути щасливим.

І це звучить значно страшніше.