Розділ 12

Я прокинулась раніше за всіх.

Навіть раніше за Лені — а це вже саме по собі виглядало як погана прикмета.

Свіже повітря заходило у відчинені вікна, світло падало на полиці з травами, на столи, які ще пахли деревом, на білу тканину, що я вперто називала “операційним столом”, хоча Лені весь час називав її “місцем для героїчних драм”.

— Сьогодні все буде спокійно, — сказала я сама собі.

Всесвіт, здається, засміявся.

Бо перший пацієнт влетів у двері вже за пів години після відкриття.

Буквально влетів.

Його підтримували двоє чоловіків, а підлога під ним одразу забарвилась у темно-червоне.

— Ніж… — коротко сказав Раднар, уже перехоплюючи чоловіка й укладаючи на стіл.

Я вдихнула.

Спокій.

Руки працюють швидше за думки.

— Лені — вода, тканина! Колін — настоянку проти шоку! Ерін…

Я навіть не закінчила фразу, коли він уже був поруч.

Його погляд ковзнув по рані — глибокий поріз у боці, кров била ритмічно.

— Не зачепило серце, — тихо сказав він. — Але внутрішня кровотеча починається. І… він щось приймав. Отрута слабка, але є.

Я просто кивнула.

— Добре. Працюємо.

***

Кров була всюди. Тепла, густа, липка.

Я притиснула рану, відчуваючи, як під пальцями пульсує життя.

— Дивись на мене, — сказала пацієнтові. — Якщо заснеш — я тебе сама підніму і змушу мити підлогу.

Він спробував усміхнутись.

— Знахарка… жорстока…

— Я лікар, — машинально відповіла я.

Руки рухались швидко — очищення, перев’язка, шви. Магія відгукувалась легким блакитним світінням, але я тримала її під контролем.

Поруч Ерін на мить схилився ближче, торкнувшись пальцями крові.

Його очі на секунду стали темнішими.

— Печінка в порядку, — тихо сказав він. — Але старий перелом ребра… зліва. Обережніше.

Я змінила кут натиску.

Раднар мовчки подавав інструменти.

Колін стояв поруч, блідий, але зосереджений.

Лені вперше за довгий час не жартував.

***

— Все, — видихнула я через якийсь час, зав’язуючи останній вузол. — Кровотечу зупинено.

Пацієнт дихав важко, але рівно.

Я обережно витерла руки.

— Настоянку знеболення. І снодійне, — сказала тихо. — Тепер… ми зробили все, що могли. Час чекати.

Жінка, яка стояла біля дверей, раптом заплакала й кинулась до мене.

— Дякую… ви врятували його…

І саме в цей момент я побачила його.  Герцог Даміан Етерн стояв у проході, нерухомий, мов тінь. Темний камзол, холодний погляд… і щось нове в очах.

Він дивився не на мене. На стіл. На кров.

На те, як я стою посеред хаосу, з закатаними рукавами і світлом магії на пальцях.

Тиша в кімнаті стала густою.

— Ви запізнились на урочисту промову, герцоге, — першою порушила її я, навіть не намагаючись приховати сарказм.

Лені тихенько кашлянув у кутку. Раднар напружився, але мовчав. Ерін… лише спостерігав.

Даміан зробив крок вперед. Його погляд ковзнув по мені — уважно, довго.

— Я бачу, — тихо сказав він, — що ви знайшли спосіб працювати без дозволу Ради.

— Я завжди знаходжу способи, — відповіла я рівно. — Особливо коли справа стосується життя людей.

Він нічого не сказав одразу. Лише дивився.

І в цьому погляді було щось дивне — не осуд. Не холод. Щось… складніше.

— Тепер я розумію, — нарешті мовив він, — чому вас називають небезпечною.

Я злегка всміхнулась.

— Це комплімент?

— Так.

І тиша між нами стала ще густішою. Бо тепер він бачив мене не як титул. Не як можливу наречену. А як силу. 

І, здається… це його хвилювало більше, ніж він хотів показати.

***

Ми пройшли з Даміаном до мого імпровізованого кабінету. 

— Я прийшов привітати вас із відкриттям… і завершити нашу попередню розмову.

Я скосила на нього погляд.

— Ого. Ви чекали для цього всього лише місяць? Вражаюча швидкість, герцоге.

— Я не хотів заважати, поки ви… створюєте щось своє. — Це виглядає… не як клініка, — додав він.

— Бо це і не клініка, — відповіла я сухо. — Це офіційно “дуже компетентна знахарка”. Дякуйте Раді і собі в тому числі. 

— Ваша робота вражає, — тихо мовив герцог, дивлячись прямо мені в очі. .

Я підняла брову.

Він дивився на мене довго, ніби зважуючи слова.

— Сьогодні ввечері. Ресторан “Срібний лист”. Без політики. Без Ради. Лише розмова.

Я зробила крок ближче до герцога.

— І що, ви тепер запрошуєте знахарок у ресторани? Новий рівень аристократичних розваг?

— Я запрошую жінку, яку не можу ігнорувати, — тихо сказав він.

Моє серце на секунду збилось із ритму.

Я ненавиділа, коли він говорив такими голосом.

— Добре, — нарешті сказала я. — Але це розмова. І тільки.

— Звісно.

Він кивнув, затримавши погляд на мені ще мить… а потім розвернувся й пішов.

Двері зачинились.