Розділ 11

Іноді життя ставить тебе перед вибором: або довго обурюватися несправедливістю, або взяти табличку “знахарка” і почати діяти.

Я, звісно, спочатку обурювалась.

Голосно. Емоційно. І з великою кількістю жестів.

— Я — лікар! — втретє за ранок нагадала я, стоячи посеред напівпорожнього приміщення майбутньої… ну, назвемо це “клінікою, яка не клініка”.

— Звісно, — спокійно відповів Ерін, притулившись плечем до стіни. — Але тепер ти ще й дуже компетентна знахарка.

Я кинула в нього ганчіркою. Він ухилився з тією самою легкою усмішкою, яка останнім часом з’являлась частіше.

— Я все ще ненавиджу цю назву, — пробурмотіла я.

— Зате Рада тепер нічого не може тобі заборонити, — знизав плечима Раднар, затягуючи важку лаву до стіни. — Їхні ж правила.

— Точніше, їхня відсутність правил, — вставив Лені, сидячи на підвіконні з виглядом головного контролера процесу. — І я досі вважаю, що табличка “Знахарка. Лікую навіть гордість герцогів” мала б працювати краще.

— Лені…

— Що? Я ж для тебе стараюсь!

Я не витримала й засміялась. І, чесно кажучи, десь усередині прийняла той факт, що це — наш шанс.

Якщо не можна офіційно — будемо робити неофіційно. І робити добре.

***

Будівля поступово змінювалась.

Колін, як завжди, працював тихо й зосереджено. Його знання рослин стали безцінними — полиці з настоянками, сушеними травами й порошками виглядали вже майже професійно.

Раднар відповідав за безпеку й порядок. Іноді я ловила себе на думці, що він виглядає тут… занадто по-домашньому. Наче це місце вже стало його.

Лені… ну, Лені займався всім і нічим одночасно. Збирав чутки, знаходив перших пацієнтів, домовлявся з торговцями — і регулярно приносив абсолютно непотрібні речі, які “обов’язково знадобляться”.

А Ерін… Ерін став тим, чого я навіть не планувала. Він не пояснював, як саме працює його дар. Просто стояв поруч.

— Серце б’ється занадто швидко, — казав він спокійно. — Старий перелом ноги. Невелика внутрішня кровотеча.

Я не питала, як він це бачить. Просто довіряла.І це… дивно зближувало нас.

***

Місяць пролетів, як одна довга зміна в лікарні.

Руки боліли. Очі пекли.Але я була щаслива. Бо вперше за довгий час робила те, що мала робити.

Люди почали приходити ще до офіційного відкриття. Спочатку обережно. Потім — сміливіше.

Хтось приходив із болем у спині. Хтось із гарячкою. Хтось просто — бо чув, що тут “та сама знахарка, яка лікує як цілитель, але не магічних”.

Я не виправляла їх. Нехай думають, як хочуть. Головне — вони йшли.

***

Увечері, коли ми поставили останню полицю й розклали інструменти, я відійшла на кілька кроків назад.

Приміщення було світлим. Затишним. Живим.

Не ідеальним. Але нашим.

— Ну що, маркізо-знахарко, — протягнув Лені, розвалившись у кріслі, — можна вже урочисто відкривати “клініку, не клініку”?

— Завтра, — видихнула я, витираючи руки. — Сьогодні — відпочинок.

Раднар підійшов ближче, обережно поклавши руку на моє плече.

Ерін стояв трохи осторонь, але я відчула його погляд — теплий, уважний.

Колін тихо усміхався, розглядаючи наш безлад, який дивом перетворився на порядок.

Я вдихнула глибше.

— Ми зробили це, — сказала я тихо.

— Ні, — поправив Лені. — Ми тільки почали.

І, дивлячись на них — на всіх чотирьох — я раптом зрозуміла: це вже не просто робота. Це — наше місце. І завтра… ми відкриваємось. А Рада нехай подавиться.