Розділ 9

Я вже майже заснула, коли відчула — не почула, а саме відчула — чужу присутність у кімнаті.

Свічка горіла низько, відкидаючи довгі тіні на стіну. Двері були прочинені рівно настільки, щоб це виглядало… неправильно.

— Якщо це Лені — я кидаю в тебе подушкою, — пробурмотіла я, не відкриваючи очей.

Тиша.

Я розплющила їх — і завмерла.

Ерін стояв біля дверей.

Нерухомий. Блідий. З дивно напруженими плечима, ніби кожен рух коштував йому зусилля.

— Це вже новий рівень дивних звичок, — тихо сказала я, сідаючи. — Нічні візити без запрошення?

Він не відповів одразу. Лише повільно зачинив двері.

Клац.

Моє серце неприємно стиснулося.

— Що ти тут робиш?

— Ти ж сама казала, що хочеш почути мою історію.

Я скептично вигнула брову.

— Зараз? Я, взагалі-то, вже в ліжку і планувала спати.

— О, не переймайся. «Розпусника Еріна» це не бентежить.

Від такого нахабства я навіть роззявила рота.

— Еріне, я тебе геть не розумію. То ти ходиш тихий і понурий, то мовчки спостерігаєш, то раптом робиш вигляд, що тобі байдуже до всього. Потім без вагань їдеш зі мною на пологи й допомагаєш. А тепер — самовільно з’являєшся в моїх покоях посеред ночі й хочеш поговорити. Я, між іншим, леді. Ти подумав про мою честь?

На цих словах він тихо хмикнув — так по-ерінськи, як умів тільки він.

— Знаєш… біля тебе справді важко стримуватись.

Я звузила очі.

— Щоб що?

Він подивився прямо в мої.

— Щоб не закохатися в тебе остаточно.

Повітря в кімнаті наче стало густішим.

Я була впевнена, що за останні дні мене вже нічим не здивувати. Але ні — це навіть близько не стояло поруч із попередніми шоками.

— Я… не розумію, — тихо видихнула я. — Учора ти всім своїм виглядом показував, що тебе взагалі не хвилює те, що відбувається.

Ерін підійшов ближче й сів на край ліжка, повернувшись до вікна.

— Яріанель… мені трохи більше двох тисяч років, — сказав він після паузи. — І, чесно кажучи, я вже давно втомився від цього життя. Але ти… своєю появою змусила мене знову чогось хотіти.

Він обернувся до мене. Його погляд був незвично відкритим.

Я подобаюсь Еріну?.. Та як таке можливо. Це ж Ерін…

— Як багато ти знаєш про вампірів і таких напівкровок, як я? — запитав він.

— Я вивчала будову й особливості тіла, — автоматично відповіла я. — Сила, швидкість, слух. Жага крові. Рідкісні прояви магії крові. І тривалість життя… приблизно до тисячі років.

Ерін дивився на мене так уважно, ніби давав час самій дійти до головного.

І раптом щось у мені клацнуло.

Як тоді, коли істина приходить лише після того, як ти вимовляєш її вголос.

— Еріне… ти сказав більше двох тисяч років. Не однієї, — повільно промовила я. — І на пологах… після того як ти скуштував кров — ти знав, що не так із дитиною й пацієнткою.

Він ледь кивнув.

— Але ти забула згадати головне… про напіввампірів.

Його голос став тихішим.

— Це дуже рідкісне явище. Зазвичай діти народжуються мертвими. Особливо якщо жінка — не вампір.

Моє серце прискорилося.

— А моя мати… — він зробив паузу, — була людиною. Магом цілительства.

Сон зник остаточно.

І я зрозуміла — цей день офіційно став найдовшим у моєму житті.

***

Ерін  мовчав кілька довгих секунд, ніби збирався з силами.

Я не перебивала. Навіть дихала тихіше, щоб не злякати цієї крихкої рішучості.

— Під час Великої війни магів… — почав Ерін неголосно. — мій батько став на бік некромантів.

Його голос був рівний, але в ньому жевріла стара, вистигла ненависть.

— У ті часи багато рас шукали вигоди. Дракони, демони, вампіри… навіть наги. Хтось хотів нових земель. Хтось — прихильності магів. Але мій батько… — він криво всміхнувся, — він був одержимий.

Я мовчки слухала.

— Вампіри майже не вразливі до хвороб чи отрут. Але ми не безсмертні. Хороша магічна атака — і все. А цілителі… вони були тим, що стояло між війною й остаточним винищенням.

Його пальці повільно стиснулися.

— Він вирішив створити… щось нове. Вампіра-цілителя.

Мене мороз пройняв по спині.

— Він викрав жінку. Цілительку. — Ерін говорив рівно, але кожне слово падало важко. — Тримав її живою силою експериментів. Виснажував її власною магією… ламав… поки вона не завагітніла.

Я мимоволі стиснула ковдру.

Він не дивився на мене. Дивився кудись крізь час.

— Вона виживала тільки тому, що її сила лікувала її ж саму. А він підтримував це… поки не народився я.

Тиша стала густою.

— Я був тим, чим він хотів. Живим. Сильним. Напів вампіром.

Його губи скривились.

— Але не цілителем.

Я ледве чутно видихнула.

— Моя магія крові… інша. Я бачу історію тіла через кров. Травми. Хвороби. Слабкості. Іноді навіть те, що вже минуло. Ти бачила це на пологах.

Я кивнула, не відводячи погляду.

— А ще… — він тихо додав, — моє тіло зцілює себе. Не бездоганно, але все ж. Чи то через силу матері, чи через експерименти батька. Я намагався… закінчити це життя. Багато разів. Але марно.

У грудях стало важко.

— Дві тисячі років — це не привілей, Яріанель, — прошепотів він. — Це… накопичення втрат.

Його плечі трохи опустилися.

— Я перестав шукати сенс. Почав просто існувати. Розваги, гріхи, байдужість… так і народився “розпусний Ерін”. Люди вигадали мені образ — а я дозволив йому  жити замість мене.

Він коротко засміявся, без радості.

— А до того торгаша я потрапив стараннями ревнивих чоловіків тих, хто так жваво стрибав до мене у ліжко і нашіптував солодкі слова. І знаєш що? Я навіть не намагався втекти. Не бачив сенсу. 

Його погляд став темним.

— Я просто… втомився.

Слова зависли в повітрі.

Дві тисячі років болю. Самотності. І жодного справжнього кінця.

Я повільно потягнулася до нього і обережно накрила його руку своєю.

— Знаєш, — тихо сказала я, — ти не виглядаєш як монстр. Ти виглядаєш як чоловік, який дуже довго був сам.