Розділ 8

Ерін мовчав ще кілька секунд, ніби збирався з думками.

Лені першим не витримав:

— Якщо ти зараз скажеш щось типу «все вирішить сила дружби», я вийду у вікно.

Ерін повільно перевів на нього погляд.

— Я пропоную зробити з Яріанель… знахарку.

Тиша.

Абсолютна.

Потім Лені повільно відкусив шматок хліба і дуже серйозно промовив:

— Все. Я передумав. Вікно було кращим варіантом.

Я кліпнула.

— Перепрошую… ким?

— Знахаркою, — повторив Ерін спокійно, ніби говорив про погоду.

Колін підняв брови.

— Ти жартуєш?

Раднар нахилив голову набік.

— Це звучить… як образа.

— Це звучить як план, — сухо відповів Ерін.

Я сперлась ліктями на стіл.

— Добре. Поясни, поки я не вирішила, що ти перегрівся після сьогоднішнього.

Лені підсунувся ближче.

— Ні-ні, не перебивайте. Я хочу почути, як наша маркіза перетворюється на бабцю з травами і котлом.

— У мене немає котла, — машинально буркнула я.

— Купимо, — серйозно кивнув він.

Я вдарила його серветкою.

Ерін дочекався, поки шум стихне.

— Рада відмовила тобі у відкритті клініки, — почав він рівно. — Бо клініка — це офіційна структура. Її можна контролювати, закривати, обмежувати.

— І? — тихо запитала я.

— А знахарі? — він знизав плечима. — Вони працюють без дозволів. Без реєстрації. Без правил. Бо Рада ніколи не створювала законів для тих, кого не вважає серйозною силою.

Колін повільно кивнув.

— Це правда. У моїх землях половина сіл лікується саме так.

Раднар насупився.

— Ти пропонуєш Яріанель… знизити статус?

Ерін похитав головою.

— Я пропоную змінити вивіску. Не суть.

Він подивився прямо на мене.

— Люди вже приходять до тебе. Ти ще навіть не відкрила клініку — а пацієнти є. Вони не дивляться на титули чи дозволи. Вони шукають того, хто допоможе.

Я мовчала.

В його словах було щось болісно правильне.

— Не хоче Рада клініку? — продовжив він тихіше. — Добре. Тоді вони отримають найкомпетентнішу знахарку в королівстві.

Лені аж засяяв.

— О, мені подобається! Уявляєш їхні обличчя? «Ми закрили клініку» — «Чудово, тепер у вас офіційно легенда міста».

Я не стримала посмішки.

— Це звучить… занадто просто.

— Ні, — сказав Ерін. — Це звучить як гра за їхніми ж правилами.

Колін нахилився вперед.

— І формально вони нічого не зможуть зробити. Бо самі дозволили знахарям існувати без контролю. До того ж запровадження нових правил і умов може вплинути на загальні настрої не магічних. А це вже не так приємно для корони. 

Раднар повільно кивнув.

— Це ризиковано. Але… розумно.

Я видихнула. Всередині щось клацнуло. Не гнів. Азарт.

— Тобто… — я подивилась на Еріна. — Ми відкриваємо не клініку. Ми відкриваємо… знахарню?

— Ми відкриваємо місце, куди підуть ті, кого всі інші ігнорують, — відповів він тихо.

Лені підняв чашку.

— За нашу знахарку.

— За дуже небезпечну знахарку, — додав Колін, і його погляд затримався на мені довше, ніж потрібно.

Раднар усміхнувся куточком губ.

— За жінку, яка змушує систему грати за її правилами.

Я засміялась — вперше за цей день легко.

— Добре, — сказала я. — Якщо вже грати… то по-крупному.

І, здається, саме в цей момент народилася історія, яку Рада точно не планувала.

***

— Отже, — Лені різко підскочив зі стільця і почав ходити колами, — якщо ти тепер знахарка, нам потрібен… бренд.

Я повільно підняла брову.

— Я — лікар. Не… лавка з травами.

— Та яка різниця, — відмахнувся він. — Назва — це просто упаковка. Головне, щоб всередині було щось, що змушує людей падати на коліна і нести гроші.

— Я не беру гроші з тих, хто не може заплатити, — сухо відповіла я.

— О, тоді ще краще! — засяяв Лені. — Безкоштовна таємнича знахарка — це взагалі легендарно. Нам лишилось додати трохи драми. Може, чорний плащ?

— Ні.

— Капюшон?

— Ні.

— Сова?

— Лені…

— Добре, без сови, — зітхнув він, але вигляд мав такий, ніби щойно поховав найкращу ідею життя.

Колін тихо засміявся, прикриваючи губи рукою.

— Думаю, достатньо того, що вона вже робить, — сказав він. — Люди й так про неї говорять.

— Серйозно? — я глянула на нього.

— Так. У місті вже є історії. Про лікарку, яка лікує навіть тих, кого інші вважають… зайвими.

Ерін стояв біля стіни, мовчки спостерігаючи за цим балаганом.

— Чутки — найшвидший шлях, — тихо мовив він. — Якщо їх правильно підштовхнути.

— О! — Лені ляснув у долоні. — Я беру це на себе. Завтра ж піду на базар і почну загадково мовчати, коли мене питатимуть.

— Ти і так загадково мовчиш, — буркнув Раднар.

— Це стратегія, — гордо відповів Лені. — До речі, нам треба придумати легенду. Наприклад, що маркіза лікує лише тих, хто принесе… не знаю… три пелюстки нічної троянди.

— Ні, — одночасно сказали ми з Коліном.

— Ви зовсім не розумієте мене, — образився він.

Я засміялась і потерла скроні.

— Я не буду ходити по місту як страшна відьма з казок.

— Не страшна, — поправив Лені, уважно оглянувши мене. — Швидше… фатально приваблива знахарка. Це навіть звучить небезпечно.

Раднар тихо пирхнув.

— Я вже бачу, як половина столиці стає «пацієнтами».

Колін опустив очі, але усмішка все одно з’явилась.

Ерін мовчав, проте куточок його губ ледь піднявся — майже непомітно.

Я глянула на всіх — на цього дивного, шумного, трохи божевільного гурту чоловіків, які з якоїсь причини вирішили стати частиною мого шляху.

І відчула, що втома нарешті наздоганяє.

— Все, — сказала я, підводячись. — Геніальні ідеї — завтра. Сьогодні я офіційно знімаю з себе статус знахарки, лікаря, маркізи і потенційної легенди.

— А що залишиться? — хитро примружився Лені.

Я усміхнулась.

— Жінка, яка хоче спати.

Він театрально схилив голову.

— Спокійної ночі, велика і жахлива знахарко.