Розділ 7

Я ще не встигла відпустити руку Коліна, як у кінці коридору тихо скрипнули дошки.

Я повернула голову.

Раднар стояв біля повороту.

Не надто близько.
Не надто далеко.

Його погляд ковзнув по нашим рукам — і завмер.

Він нічого не сказав.

Лише зробив крок назад, ніби збирався піти, але зупинився, коли я тихо вимовила:

— Раднар…

Колін одразу відступив, відпускаючи мою долоню. Його плечі напружились, але в погляді не було провини — лише стримана готовність прийняти будь-яке рішення.

Раднар підійшов повільно.

Спокійно.

Занадто спокійно.

— Я не хотів заважати, — сказав він рівним голосом.

І саме ця рівність вдарила сильніше за будь-який крик.

— Ти не заважаєш, — відповіла я м’яко. — Ми просто розмовляли.

Він кивнув.

Його погляд ковзнув до Коліна.

— Бачу.

Тиша натягнулася тонкою струною.

Колін першим порушив її:

— Я вже йшов. Не буду забирати у вас час.

Він зробив крок убік, але перед тим глянув на мене — коротко, уважно. Я ледве помітно кивнула.

Він зрозумів.

І пішов.

Коли його кроки стихли, я повернулась до Раднара.

— Ти злишся?

Він мовчав довше, ніж хотілось.

— Я не маю права злитися, — нарешті сказав він. — У нашому світі союз — це вибір серця жінки. І я знав, на що йду, коли лишився поруч із тобою.

Його голос був тихим.

Але пальці стиснулись у кулак.

— Але? — обережно спитала я.

— Але я людина, Яріанель. І мені не байдуже.

Я підійшла ближче.

— Я теж не байдужа до тебе.

Він дивився довго, наче шукав у мені відповідь, яку боявся почути.

— Я не буду змагатися, — сказав він тихо. — Шлях жінки — це союз із кількома чоловіками… я знаю це. І не стану тягнути тебе на свій бік.

Його стриманість вразила більше за будь-які ревнощі.

Я зробила ще крок.

— Дякую, — прошепотіла я.

Він ледь усміхнувся.

І саме в цей момент з кухні долинув голос Лені:

— Якщо ви там ще довго будете мовчати, я почну думати, що це драматична сцена без мене!

Раднар тихо засміявся.

Напруга трохи відступила.

— Пішли, — сказав він, простягаючи руку.

***

Колін сидів біля вікна, розкладаючи принесені трави. Ерін стояв біля стіни, схрестивши руки — мовчазний, але пильний.

Лені першим підняв голову.

І, звісно, одразу все зрозумів.

— О, ну нарешті, — протягнув він. — Я вже думав, що ви там вирішили укласти союз без свідків.

Я закотила очі.

— Лені…

— Що? Я ж просто констатую факт. У нас тут сьогодні дивний вечір. Один приходить із травами без потреби, інший мовчить, як статуя, а третій… — він кивнув на Раднара, — виглядає так, ніби щойно отримав офіційний дозвіл стояти ближче до маркізи.

Раднар важко зітхнув і сів поруч зі мною.

Колін зробив вигляд, що повністю занурений у свої рослини, але його погляд раз у раз ковзав у наш бік.

Ерін мовчки спостерігав.

Його різнокольорові очі уважно ловили кожен рух.

— Сідай, — сказала я тихо, киваючи Коліну.

Він вагався секунду, але підсів ближче.

Лені задоволено сплеснув долонями.

— Чудово. Тепер повний склад. Якщо ще герцог зайде — можна відкривати клуб претендентів на руку маркізи.

— Їж і мовчи, — сказала я, стукаючи його ложкою по руці.

— Так, маркізо, — він театрально вклонився. — Але я просто хвилююсь за атмосферу в родині. Бо союз із кількома чоловіками — справа серйозна.

Колін тихо всміхнувся, але швидко опустив погляд.

Раднар лише похитав головою.

Ерін мовчав.

І саме його мовчання відчувалось найгучніше.

Він дивився на мене довше, ніж дозволяла ввічливість.

Не з образою.

Скоріше… з рішенням.

Я вже збиралась щось сказати, коли він раптом відірвався від стіни.

— Я придумав дещо, — тихо мовив він.

Усі повернулися до нього.

— Повʼязане з клінікою? — запитала я.

Він похитав головою.

— Так

Його голос був спокійним, але в ньому відчувалась напруга.

— Я думаю, знаю, як уникнути її заборону.

Лені аж присвиснув.

Раднар нахилився вперед.

Колін завмер із травою в руках.

А я відчула, як серце зробило сильний удар.

— Тоді говори, — тихо сказала я.

І вперше за довгий час в очах Еріна спалахнуло щось схоже на азарт.

— Думаю… нам доведеться зіграти за правилами королівства. Але так, щоб вони самі не зрозуміли, що це гра.