Розділ 6

На кухні було тепло і тісно — як завжди, коли тут збиралась уся наша строката компанія.

Лені сидів на столі, гойдаючи ногою і явно щось коментуючи Коліну, який стояв біля вікна з невеликим полотняним мішечком у руках. Ерін мовчки тримався осторонь, але я відчула його погляд ще до того, як він подивився на мене.

Колін помітив мене майже одразу. І зробив вигляд, що не помітив.

Він переступив з ноги на ногу, стиснув мішечок, потім ще раз — ніби не міг вирішити, що з ним робити. Очі раз у раз ковзали в мій бік, але щоразу зупинялись десь поруч.

Лені, звісно ж, помітив це першим.

— Ой, — протягнув він, — дивись, Коліне, твій мішок зараз або заговорить, або втече. Ти його так тиснеш, наче він тобі щось винен.

Колін занервував. 

— Я… просто приніс… — він замовк, знову глянув у мій бік і швидко відвів очі.

Я підійшла ближче.

— Що ти приніс? — запитала спокійно, але з усмішкою.

Він мовчав кілька секунд, потім нарешті простягнув мішечок.

— Трави, — сказав він тихо. — Ті, про які ти казала. Деякі з них… не зовсім ті, але я подумав, що вони можуть стати в пригоді.

Я заглянула всередину.

Трави були… справді різні. Деякі потрібні. Деякі — сумнівні. А деякі я взагалі не згадувала.

Я підняла погляд.

— Коліне, — сказала я м’яко. — Ти ж розумієш, що половина з цього не має жодного стосунку до того, що я просила?

Він відвів погляд.

— Я знаю, — зізнався він. — Я просто… — він запнувся, — подумав, що зайвий привід зайти не завадить. Особливо після вчорашнього. 

Лені пирхнув.

— О, тепер це так називається? «Приніс половину всього, щоб побачитись»?

— Лені, — попереджувально сказала я.

— Мовчу, мовчу, — він підняв руки. — Але, між іншим, романтично. По-своєму. Дуже по-трав’яному.

Колін знітився.

— Я не хотів заважати, — швидко додав він. — Просто…  я подумав, що нам потрібно ще раз поговорити. 

Його погляд нарешті затримався на мені довше, ніж на мить.

Я всміхнулась.

— Дякую, — сказала щиро. — І за трави. І за… привід.

Він видихнув, ніби з плечей зняли тягар.

Ерін тихо хмикнув, спостерігаючи з боку.

А Лені схрестив руки на грудях і задоволено кивнув.

— Ну що ж, — підсумував він. — Сьогоднішній вечір офіційно оголошую «вечором тонких натяків і дуже поганих приводів».

Я лише похитала головою.

***

Лені ще щось бурмотів за моєю спиною, але я вже не слухала.

— Коліне, — тихо сказала я, кивнувши в бік коридору. — Можеш на хвилину?

Він кивнув швидше, ніж, мабуть, планував.

Ми вийшли з кухні, і шум голосів залишився позаду. У вузькому коридорі було прохолодніше, пахло каменем і травами — тими самими, що він приніс.

Він зупинився навпроти, трохи незграбно сховавши руки за спину.

— Ти хотів поговорити, — сказала я м’яко.

Колін кивнув, але слова не поспішали з’являтися. Його сіро-сталеві очі ковзнули по моєму обличчю, ніби він намагався запам’ятати кожну рису.

— Я… не дуже вмілий в таких  розмовах, — нарешті зізнався він. — Особливо після всього, що сталося.

— Це нормально, — відповіла я. — Я теж не завжди знаю, що казати.

Він ледь усміхнувся.

— Коли ти  обійняла мене, дізнавшись про мою магію, — почав він і одразу замовк, ніби пошкодував, що згадав це. — Я зрозумів, що давно не відчував… нічого подібного.

Його пальці нервово ковзнули по краю камзола.

— Люди дивляться на мене і бачать шрами, — тихо додав він. — А ти… бачиш щось інше. І це… лякає більше, ніж ненависть.

Я зробила крок ближче.

— Чому?

— Бо я починаю хотіти більшого, — чесно відповів він. — А я звик, що мене або терплять, або жаліють. А не… — він не договорив.

— А не?

Він видихнув.

— Не приймають.

Моє серце боляче стиснулось.

— Я приймаю, — сказала я тихо. — Як  друга. Як людину, якій довіряю.

В його погляді майнула тінь — коротка, майже непомітна.

— Я знаю, — кивнув він. — І цього вже достатньо. Більше, ніж я колись мав. І саме тому я не міг тобі розповісти про той «інцидент». Я боявся, що тебе це відштовхне. Що я буду тобі огидним. 

Ми замовкли.

Його погляд опустився на мої руки.

— Ти сьогодні була поруч із Раднаром, — тихо додав він, без ревнощів, швидше як факт. — І… я радий за нього.

Але останні слова прозвучали трохи тихіше.

Я відчула, як всередині щось стискається.

— Коліне…

Він похитав головою.

— Не треба нічого пояснювати, — сказав він м’яко. — Я не прийшов вимагати. Я просто… хотів переконатися, що ти не відштовхнеш мене після всього, що почула вчора. Я, як дурень, до останнього сподівався, що ти нічого не дізнаєшся. Надто боляче тепер не мати змоги проводити час з тобою. 

Я простягнула руку і обережно торкнулася його долоні.

Він здригнувся — майже непомітно.

— Я не відштовхую своїх, — сказала я. — І ти — один із них.

Його плечі трохи розслабились.

— Тоді… я залишусь, з твого дозволу.  — прошепотів він.

— Залишайся, — відповіла я.

І вперше за весь день він усміхнувся по-справжньому — тихо, трохи сумно, але щиро.