Розділ 5

Усі ми маємо таємниці.
І деякі з них хочемо зберегти такими назавжди.

Зрештою, у мене теж є секрет — про те, звідки я насправді. І поки що я зовсім не готова його розкривати. Тож було егоїстично з мого боку так реагувати на чужі приховані рани.

Скоріше за все, тоді я просто піддалася імпульсу. І словам тих пліткарок, що вміють торкнутися найболючішого.

І це треба було виправляти.

Я попрямувала до кімнати Раднара і Маркуса.
Раднар поступово став для мене не просто особистим лицарем чи другом… а чимось значно більшим. Я вже не могла заперечувати власний потяг до нього. І бажання, щоб він був поруч — не як охоронець, а як частина мого світу.

Я постукала.

— Заходь, Яріанель, — почувся його голос.

Я здивовано відчинила двері.

— Звідки ти знав, що це я?

Він ледь усміхнувся.

— Знаючи тебе, ти б не залишила все просто так.

Маркус, побачивши мене, одразу підскочив і побіг назустріч.

— Мама!

До мене потягнулися маленькі ручки, і я не змогла стримати посмішку.

— Давай пограємося кубиками, любий?

— Тааа!

Я присіла поруч із ним біля Раднара, відчуваючи на собі його уважний погляд.

Кілька секунд ми мовчали.

— Пробач, — нарешті сказала я тихо. — Я не мала так реагувати на слова тих… леді, — при останньому слові я скривилась. — Це твій секрет. І лише тобі вирішувати, коли й з ким ним ділитися. Я розумію, що це може бути важко.

Раднар повільно кивнув.

— Дякую. Я ніколи не соромився того, що я батько. Я завжди хотів сім’ю… дітей. І зараз хочу, незважаючи на все, що сталося. Я лише боюся, що цей світ не прийме Маркуса. Від нього відмовилась рідна мати… що вже казати про світ, у якому не магічних не люблять.

Я мовчки подивилась на нього, перебираючи кубики разом із хлопчиком. Я ніколи не дивилась на цю ситуацію з такого боку. І він мав рацію — цей світ не був би лагідним до такої дитини.

— До народження Маркуса, як тобі відомо, я був лицарем третього загону королівської гвардії, — продовжив він тихіше. — І доволі перспективним, навіть без магії. Я пишався цим… бо втрата батьків — не вигадка. І попри все я став королівським лицарем.

Він ненадовго замовк.

— На одному з балів я зустрів його матір — леді Еліру. Я наївно думав, що зможу стати її чоловіком… що я їй справді цікавий. Але я був лише одним із варіантів.
Маркус народився тільки тому, що вона до останнього сподівалась на дівчинку.

Я стиснула губи.
Відмовитися від дитини лише тому, що він хлопчик… ніби він сам це обрав.

— Мені шкода, — тихо сказала я, стискаючи руку Раднара.

— Я вже відпустив це, — відповів він. — І вдячний хоча б за те, що вона не позбулась його, а віддала мені. Взявши слово, що ми зникнемо з її життя. Я переїхав зі  столиці… і вигадав історію з братом.

Я подивилась на нього уважніше.

— Ти сильніший, ніж думаєш. Не кожен наважився б на таке заради дитини. І я не мала права злитися чи підозрювати тебе.

Він видихнув.

— Я просто боявся, що тобі буде важко прийняти це. Прийняти Маркуса. Але після того поцілунку я хотів сказати тобі все сам. Бо чим більше я тебе пізнавав, тим більше розумів — твоє велике серце здатне прийняти нас обох.

І це було правдою.

Я б віддала багато, щоб мати такого сина.
І… такого чоловіка поруч.

Я вперше дозволила собі визнати: це вже не просто симпатія. Це щось значно глибше.

***

Маркус заснув швидше, ніж я очікувала.

Ще кілька хвилин тому він будував вежу з кубиків, серйозно пояснюючи, що це «справжня фортеця», а тепер уже мирно сопів, притиснувшись до плеча Раднара.

Я допомогла обережно перекласти його на ліжко, накрила ковдрою й на мить затримала руку на маленькому чолі.

Дивне тепло розлилося всередині.

Те саме відчуття, яке я колись боялася навіть уявляти.

Ми з Раднаром вийшли в коридор тихо, майже навшпиньки, ніби боялися розбудити не лише дитину, а й той крихкий спокій, що з’явився між нами.

Двері зачинились.

І стало… тихо.

Я сперлася плечем об стіну, видихнула.

Втома навалилася хвилею — після пологів, після сварок, після всього сказаного.

— Ти сьогодні була… неймовірна, — тихо сказав Раднар.

Я скривилась.

— Схоже на комплімент перед тим, як почати читати нотацію.

Він усміхнувся ледь помітно.

— Я серйозно. Я бачив, як ти тримаєшся… навіть коли всередині все рветься.

Я опустила погляд.

Його слова зачепили занадто глибоко.

— А я бачила, як ти дивишся на Маркуса, — відповіла я. — І розумію, що ти сильніший, ніж думаєш.

Він зробив крок ближче.

Не різко.

Наче запитуючи дозволу самим рухом.

Його рука торкнулась моєї — теплою долонею, трохи нерішуче.

— Я боявся втратити і тебе, — прошепотів він. — Коли ти розсердилась… мені здалося, що я знову залишусь сам.

Я підняла голову.

Наші погляди зустрілись — занадто близько, занадто чесно.

— Я не зникаю так легко, — сказала я тихо. — Навіть якщо іноді дуже хочеться втекти від усього.

Його пальці ковзнули вздовж моєї щоки — обережно, ніби боявся злякати.

Я відчула, як серце б’ється швидше.

Без паніки.

Просто… живо.

— Яріанель… — його голос став глибшим.

Я не дала йому договорити.

Сама подалась вперед.

Поцілунок був тихим, повільним — без поспіху, без боротьби.
Теплий.

Зовсім не схожий на той, у кареті.

Цей був… усвідомленим.

Його рука лягла мені на талію, притягуючи ближче, але без тиску — лише підтримка, лише запит.

Я відчула, як всередині щось остаточно здається.

Не страху.

Самотності.

Коли ми відсторонились, він притулився лобом до мого.

— Я хочу бути поруч, — прошепотів він. — Не як рицар… якщо ти дозволиш.

Я тихо засміялась.

— Рицарем ти все одно залишишся. Але… тепер, здається, це трохи більше.

Його усмішка була теплою — такою, яку він рідко дозволяв собі показувати.