Розділ 4

Я вийшла в коридор і сперлась плечем об холодну стіну. Руки все ще трохи тремтіли — не від страху, від різкого спаду напруги. Запах крові ніби в’ївся під шкіру, і як би я не витирала долоні, мені здавалося, що вони досі червоні.

Двері позаду тихо зачинились.

Ерін стояв біля вікна. Світло ковзало по його обличчю, роблячи шкіру ще блідішою, ніж зазвичай. Він дивився кудись униз, ніби намагався знайти відповіді там, де їх не було.

Я мовчки стала поруч.

Кілька секунд ми просто дихали.

— Для мене пологи завжди складні, — сказала я нарешті, дивлячись на власні руки. — Не важливо, скільки їх було. Діти… вони завжди такі… — я запнулась, підбираючи слово. — На межі. Між життям і нічим.

Ерін тихо видихнув.

— Я вже майже забув, — промовив він низько. — Яке життя може бути крихке. І коротке.

Я повернула голову.

Його голос звучав не як скарга. Скоріше — як визнання.

— Коли ти живеш довше за інших… — він провів пальцями по підвіконню, ніби стираючи невидимий пил. — З часом перестаєш помічати, як усе швидко закінчується. Люди народжуються… і зникають. А сьогодні… — він на секунду замовк. — Я відчув це інакше.

Я всміхнулась втомлено.

— Сьогодні ти був частиною цього.

Він повернувся до мене. Очі були незвично тихими.

— Я боявся, що не стримаюсь, — зізнався він. — Що зроблю гірше.

— Ти зробив краще, — відповіла я м’яко. — Без тебе я б не зрозуміла, що з дитиною.

Ми знову замовкли.

Десь у кімнаті заплакав немовля — уже не різко, а спокійно, сонно. Звук був таким звичайним, що я раптом відчула, як напруга остаточно спадає з плечей.

— Знаєш, — прошепотіла я, — заради таких звуків я й не здаюсь.

Ерін ледь помітно кивнув.

— Мабуть… тепер я починаю розуміти чому.

Я повернулась до Еріна.

— Дякую, — сказала я просто.

Він здивовано моргнув.

— За що?

— За те, що був поруч. І за те, що не відступив, коли стало важко, — я злегка знизала плечима. — Без твоїх слів я могла втратити час. А сьогодні часу майже не було.

Ерін опустив погляд, ніби не знав, що робити з цією вдячністю.

— Я… не звик, щоб мені дякували за такі речі, — тихо відповів він.

— Звикай, — ледь усміхнулась я. — Але це не означає, що ми закрили всі питання.

Його плечі трохи напружились.

— Я знаю.

Я сперлась спиною об стіну, відчуваючи, як втому повільно змінює дивна ясність.

— Сьогодні… — я на секунду запнулась, підбираючи слова. — Після всього, що сталося зранку… я зрозуміла одну річ. У кожного є свої причини. Свій біль. Свої таємниці, які іноді складно навіть вимовити вголос.

Ерін уважно дивився на мене.

— Іноді… — продовжила я тихіше, — їх важко не те що розкрити. Їх важко навіть комусь пояснити. А іншому — зрозуміти.

Він повільно кивнув.

— Ти змінила думку?

— Ні, — чесно відповіла я. — Я все ще зла. І ми все ще маємо серйозно поговорити.

Його губи ледь сіпнулись — майже усмішка, майже біль.

— Справедливо.

Я зробила крок ближче.

— Але цього разу я хочу не кричати. Я хочу почути. Твою історію. Не уривки. Не мовчання. Повністю.

Між нами зависла тиша — не холодна, а напружена, як перед відкриттям дверей.

Ерін відвів погляд у бік вікна.

— Це… не проста розмова, Яріанель.

Я вперше за довгий час почула, як він назвав мене на ім’я без титулів.

І це прозвучало тихіше за будь-яке зізнання.

— А у нас із тобою взагалі щось просте було? — відповіла я м’яко.

Він тихо видихнув.

— Ні.

Я кивнула.

— Тоді домовимось так. Коли ми повернемось — ми поговоримо. Без втеч. Без масок.

Він довго дивився на мене, ніби перевіряючи, чи я справді готова почути правду.

— Добре, — нарешті сказав він. — Я розповім.

Я усміхнулась — втомлено, але щиро.

— От і домовились.

За дверима знову почувся тихий плач дитини.

***

Ми вже збиралися виходити з коридору, коли Ерін раптом затримався поруч зі мною.

Я зробила крок — і світ на мить хитнувся. Не сильно, просто нагадуючи, що я стояла на ногах занадто довго. Він помітив це раніше, ніж я сама. Його пальці легко торкнулися мого зап’ястя. Не різко. Обережно. Наче він перевіряв щось… або боявся зробити зайвий рух.

Я завмерла.

— Що? — тихо спитала я, глянувши на нього.

Ерін не відразу відповів. Його погляд був зосередженим — не на мені, а десь глибше, там, де відчувається пульс.

— Ти виснажена, — сказав він неголосно. — Пульс швидкий. І руки холодні.

Я тихо всміхнулась.

— Ти зараз серйозно граєш у лікаря?

— Ні, — відповів він майже одразу. — Я просто… відчуваю, що ти на межі. 

Його пальці трохи стиснули мою шкіру, і я раптом зрозуміла, що він  просто турбується.

Це було дивно. І… несподівано приємно.

— Я в нормі, — сказала я м’якше. — Просто довгий ранок.

Він повільно відпустив мою руку, але не відступив одразу.

— Ти завжди ставиш себе останньою, — тихо промовив він.

Я знизала плечима.

— Хтось же має стояти останнім.

Ерін похитав головою, ніби не погоджувався, але сперечатись не став. Ми рушили до сходів разом, крок у крок.