Розділ 3

Неочікувано, але в кареті на нас із Лені вже чекав Ерін.

Я навіть не пам’ятала, коли він встиг сісти всередину. Після розмови з герцогом у голові стояв суцільний шум, і сил на здивування майже не залишилось. Я лише мовчки глянула на нього — запитально, трохи втомлено.

Ерін відповів тим самим — мовчанням.

Очікувано. Як завжди.

Карета різко зупинилась, і я відчула, як тіло автоматично збирається в робочий стан. Гнів, образи, сумніви — все відійшло кудись убік. Залишилась лише знайома холодна зосередженість.

Біля будинку нас уже чекала леді Елісса Верден. Я впізнала її одразу — з того самого чаювання у кронпринцеси. Вона тоді була чи не єдиною людиною, поруч із якою мені було легко дихати.

Зараз же її обличчя було блідим, пальці нервово стискали рукавички.

— Дякую, що приїхали, маркізо, — вона зробила крок назустріч, і голос її ледь тремтів. — Я вірю, що ви зможете допомогти моїй сестрі. Пологи… вони йдуть зовсім не так. Я боюся за них обох.

Я зупинилась лише на мить, зустрівшись із нею поглядом.

— Поки що рано дякувати, — відповіла я тихо, але впевнено. — Я зроблю все, що зможу.

І вже не чекаючи більше пояснень, рушила всередину

— Ведіть, — сказала коротко.

Бо тепер я була не маркізою. Не жінкою, яка щойно сварилась із герцогом. Я знову була лікарем.

***

В кімнаті пахло потом, травами… і кров’ю. Не тією чистою, що тече з акуратно перев’язаних ран. Густою. Гарячою. Нервовою.

— Дихай, — сказала я рівно, хоча всередині все стискалось. — Дивись на мене. Не на біль. На мене.

Жінка кричала, пальці вчепилися в край простирадла так, ніби хотіла розірвати тканину разом зі світом.

Голівка дитини вже з’явилась. І зупинилась.

Я відчула, як холод повільно повзе вздовж хребта.

Не рухається.

— Щось не так… — прошепотіла акушерка.

— Я бачу, — відрізала я.

Кров текла швидше, ніж мені подобалось.

Занадто швидко.

Занадто темно.

За спиною почувся різкий вдих.

Ерін.

Він стояв біля стіни, напружений, блідий сильніше, ніж зазвичай. Його очі не відривались від простирадла, що темніло під руками.

— Не підходь, — кинула я, не обертаючись. — Ти казав, що запах може…

— Я витримаю, — тихо відповів він.

І в його голосі було щось нове.

Не страх.

Інстинкт.

Я вже хотіла сказати щось різкіше, коли відчула, як жінка слабшає під моїми руками.

Час стискався.

Повітря ставало густішим.

— Тужся! — сказала я твердо. — Ще раз.

Нічого. Дитина застрягла. Я стиснула щелепу, намагаючись думати швидко, але чітко.

І раптом Ерін зробив крок вперед.

— Пробач, — прошепотів він.

Я навіть не встигла зрозуміти, що він робить, як він провів пальцями по краю простирадла — там, де кров просочилась крізь тканину — і підніс їх до губ.

— Еріне! — різко кинула я.

Він завмер на секунду. Очі закрились. І повітря в кімнаті змінилось.

Його плечі напружились, наче крізь нього пройшла хвиля болю.

— Вона виснажена… — прошепотів він. — Але не це головне…

Я дивилась на нього, не відводячи рук від породіллі.

— Кажи.

Його голос став нижчим, майже чужим.

— Перед пологами  вона отримала  травму, можливо впала  або її штовхнули. І дитина… Кров  дитини… повільна. Густа. Вона задихається.

У мене всередині все обірвалось. Ось воно.

Я різко вдихнула.

— Добре, — сказала тихо. — Тоді слухаємо мене всі.

Кімната завмерла.

Я змінила позицію жінки, коротко, без пояснень. Команди сипались одна за одною.

— Тужся. Зараз!

Крик. Рух.Напруга, від якої темніло в очах.

І раптом — зсув.

Дитина вислизнула в мої руки разом із новою хвилею гарячої крові.

Крик новонародженого прорізав кімнату, різкий, хрипкий — але живий.

Я навіть не встигла видихнути.

Бо жінка під моїми руками раптом обм’якла.

Крові стало більше.

Занадто багато.

— Вона падає, — тихо сказав Ерін за спиною. — Дуже швидко.

Його голос більше не був розгубленим.

Він звучав… як попередження.

Я відчула, як страх стискає горло.

Але руки залишались спокійними.

— Тканини. Швидко, — сказала я. — І не панікувати.

Слизькі пальці. Гаряча шкіра. Різкий запах заліза.

Світ звузився до одного ритму — її серця.

І я вперше відчула, як щось усередині мене відповідає.

Не магія.Не зовсім. Просто вперте небажання дозволити їй померти.

— Тримайся… — прошепотіла я, більше собі, ніж їй.

Крик дитини не стихав.

***

Кров перестала текти раптово — не різко, не дивом. Просто… повільніше. Ще  повільніше.

Я не відводила рук, рахуючи удари її серця під долонею. Вони були слабкі, нерівні, але вперто тримались за життя.

— Досить, — тихо сказала я, більше собі, ніж іншим. — Вона стабілізується.

У кімнаті ніби розв’язали вузол. Хтось тихо видихнув. Хтось вперше за довгий час перестав плакати.

Я обережно поправила ковдру, перевірила пульс ще раз і тільки тоді дозволила собі відступити на крок.

Ноги ледь тримали.

— Настоянку, — сказала я втомлено. — Ту, що для знеболення. І трохи снодійного. Їй потрібно відключитися, інакше організм не витримає.

Акушерка кивнула, руки її тремтіли, але вона швидко виконала все, що я сказала.

Жінка вже не кричала. Її дихання стало глибшим, повільнішим. Повіки важко опустились.

Я дивилась, як сон накриває її — тихий, необхідний, майже святий.

— Ми зробили все, що могли, — прошепотіла я, витираючи руки рушником, який давно перестав бути чистим. — Тепер… час чекати.

Ці слова завжди були найважчими.

Чекати — значить відпустити контроль.

Двері тихо відчинились.

На порозі стояв чоловік — батько дитини. Обличчя біле, очі повні страху, який він навіть не намагався приховати.

— Вона…? — голос чоловіка зірвався.

Я кивнула.

— Жива. І дитина теж. Але найближчі години вирішальні. Їй потрібен спокій.