Розділ 2

Ворота відчинились ще до того, як карета повністю зупинилась.

Звісно.
Герцог Етерн завжди знає, хто до нього їде.

Я ступила на кам’яну доріжку і на секунду затрималась, вдихаючи тепле літнє повітря. Маєток виглядав так само, як і його власник — стримано, без надмірностей, але з тією тихою силою, яка не потребує показності.

Слуга мовчки вклонився і повів мене всередину. Жодного зайвого слова. Жодної посмішки. Чудово. Атмосфера ідеальна для скандалу.

Ми пройшли довгим коридором, і я відчула, як мій гнів знову піднімається — рівний, холодний, майже приємний. Двері відчинились без стуку.

Він стояв біля високого вікна.

Темний камзол, руки за спиною, погляд спокійний — ніби він чекав не бурю, а звичайний ранковий візит.

— Маркізо, — мовив він рівно, навіть не здивувавшись. — Я почав думати, що ви більше не з’явитесь.

Я зупинилась посеред кімнати.

— Чому? — голос тремтів, але не від страху. Від люті. 

Герцог сидів рівно, з тією самою кам’яною маскою, яку я вже зненавиділа. Але очі… очі видали його з головою.

— Чому що? — спокійно перепитав він, хоча чудово все зрозумів.

— Чому ви проти моєї клініки? Не думаю, що справа у моїй відмові, — я зробила крок ближче. — Причину я озвучила чітко. То що? Вам настільки огидні немагічні люди, що ви вирішили лишити їх на поталу шарлатанам?

Він стиснув пальці.

— Не кажіть того, чого не знаєте.

— О, звичайно, — гірко всміхнулась я. — Як виявилось, я про вас узагалі нічого не знала. Хоча… дещо все ж таки знаю. Може, ви зробили це через свій тісний зв’язок із кронпринцесою? Важко було відмовити їй і її батькові?

Він різко підняв голову.

— Звідки ви…?

— Вона настільки прозоро натякнула на це на чаюванні, що лише сліпий не зрозумів би, — я вже не стримувалась. — То ви топите мою клініку, бо хочете залишитись коханцем кронпринцеси? Вам мало влади?!

— Заспокойтесь, маркізо.

— І не подумаю! — я різко вдихнула. — Я думала, що ви…

— Я вже зрозумів, що ви про мене думаєте, — його голос став твердішим. — Дуже красномовно. То я, по-вашому, розпусник? Одержимий владою?

— Поки що фактів протилежного я не бачу.

— Та заради Творців, Яріанель! — він підвищив голос так різко, що я мимоволі сіла. — Не все так просто. У мене є особисті причини.

— Які причини можуть бути вищими за життя й здоров’я людей?

— Безпека королівства.

Я завмерла.

— Перепрошую?

— Думаю, ви вже знаєте, що я не просто герцог.

— Так.

— Але не все так просто. Мій прадід заклав спадкування не лише титулу, а й посади. Ми — охоронці королівства. Начальники безпеки. Саме мій предок допоміг об’єднати магів під одним прапором.

— Ви маєте на увазі…?

— Він був генералом першого короля Торнтвелу, — кивнув герцог. — І цьому сприяв наш родовий дар. Чорне незгасаюче полум’я. Увесь мій рід — вогняні маги.

— Добре, — я повільно видихнула. — Але до чого тут моя клініка?

— Спадкоємець, — він опустив плечі й теж сів. — Я мушу передати дар далі. Королівство слабшає. Магів стає менше. Дракони, демони… ми стаємо зручною ціллю.

— Але як це… — і раптом пазл склався. — Та це ж… огидно. Ви спите з кронпринцесою заради спадкоємця? 

Він різко підвів брови.

— Перепрошую?

— Вона заміжня, — я вже не стримувала гніву. — По-друге, з першого разу може бути не хлопчик. Так можна й сто років “пробувати”. А по-третє — чому саме вона? Жінок мало?!

— Ми домовились, — холодно відповів він. — Після результату — шлюб. Я готовий стати побратимом кронпринца і прийняти герцога Імпробуса тестем. Магічно сильних жінок мало. Тих, хто витримає мій дар і зможе народити спадкоємця — ще менше. Саме тому я пропонував шлюб вам. 

Мені здалося, що повітря в кімнаті зникло.

— І клінікою вона вас шантажувала, — тихо сказала я. — Щоб ви не припиняли… спроби.

Він мовчав. І це мовчання було гучнішим за будь-яке зізнання.

— Ви взагалі колись хотіли дитину? — я підвелася. — Не спадкоємця. Не носія магії. А сина. Людину. Без цієї вашої магії роду.  І, до речі, безпека королівства — не обов’язок однієї родини. Маги мають навчитися захищати себе самі. Королівство не будується на комусь одному. 

Він дивився на мене так, ніби вперше бачив. Можливо, я теж вперше бачила його.

Герцог уже відкрив рота, щоб відповісти, коли в двері різко постукали.

— Увійдіть.

— Перепрошую, герцоге, — дворецький схилив голову. — Прибув слуга маркізи. Каже, що терміново.

— Нехай зайде.

Двері відчинились, і до кімнати буквально влетів Лені — блідий, з розширеними зіницями.

— Яріанель, — видихнув він. — У нас терміновий пацієнт. Пологи…

Світ звузився до одного слова.

— Де? — я вже йшла до дверей.

Розмова була закінчена..