Розділ 1

Праведний гнів — це дуже корисна річ.

Він не дає сумніватися, не дозволяє вагатися і чудово замінює ранкову каву.

Я прокинулась ще до світанку, різко, ніби хтось штовхнув мене зсередини. Сон був уривчастим, думки — ще гіршими. Ім’я герцога крутилося в голові разом із вчорашніми словами, поглядами… і мовчанням тих, кому я довіряла.

— Прекрасно, — пробурмотіла я, застібаючи манжети. — Сьогодні хтось дуже пошкодує, що знає мене.

Сукня була проста, темна, без прикрас. Я не збиралася виглядати як леді, що йде в гості. Я йшла вимагати відповіді.

У коридорі мене першим перехопив Лені.

Він уважно оглянув мене й нахилив голову.

— О, цей погляд я вже бачив. Це або велике відкриття… або хтось сьогодні постраждає морально.

— Я їду до герцога, — сказала я коротко.

— А. Тоді другий варіант, — серйозно кивнув він.

Я вже майже дійшла до сходів, коли поруч з’явився Раднар.

— Я поїду з вами, — сказав він спокійно.

Я зупинилась.

І вперше за ранок відчула не лише гнів — а холод.

— Ні, — відповіла я рівно.

Він завмер.

— Це не прохання, — додав він тихіше.

— А це не наказ, — відрізала я. — Мені потрібен час… і простір.

Його погляд став жорсткішим, але я не відвела очей.

— Я впораюсь сама.

Я розвернулась і пішла далі, не залишаючи місця для суперечок.

Майже біля виходу мене перехопив інший силует.

Ерін стояв, спершись плечем об стіну, ніби нічого не сталося. Ніби вчорашньої розмови взагалі не було.

Я зупинилась перед ним.

— Ти все ще тут? — спитала сухо.

Він повільно підняв погляд.

— А мав піти?

Я коротко всміхнулась — без тепла.

— Вчора ти дав зрозуміти, що тобі байдуже до мене і до того, що я намагаюсь зробити. Тож я не бачу причин залишатись у моєму домі.

Пауза повисла між нами.

— Коли я повернусь… — додала я тихо, — тебе тут не має бути.

Його очі на секунду потемніли, але він нічого не сказав.

І це, чомусь, розлютило мене ще більше.

Я розвернулась і вийшла на ранкове повітря.

Карета вже чекала.

Слуга відчинив дверцята, і я піднялась усередину, відчуваючи, як гнів тримає мене прямою.

Карета рушила різко, ніби відчувала мій настрій.

Я сперлась спиною об м’яку спинку сидіння і тільки тепер дозволила собі видихнути. Злість була гарячою, майже солодкою — вона не давала думати надто глибоко. І це було добре. Бо як тільки я починала думати… приходили інші відчуття.

Образа.

І щось дуже схоже на розчарування.

Я стиснула пальці на колінах.

— Чудово, Яріанель, — пробурмотіла я. — Просто ідеальний план. Поїхати до одного з найнебезпечніших  чоловіків  в столиці з бажанням влаштувати сцену.

Карета повернула на широку вулицю, і сонце ковзнуло по склу. Столиця прокидалась — люди поспішали у своїх справах, ніби світ був нормальним.

Ніби нічого не валилось.

Ніби ніхто не зраджував твої очікування.

Я заплющила очі.

Герцог Етерн.

Його спокійний голос. Його впевненість. Його погляд, який ніби бачив трохи більше, ніж варто.

І його голос — «за».

За те, щоб мою клініку закрили ще до того, як вона відкриється.

— Прекрасно, — видихнула я. — Просто прекрасно.

Але чим довше я думала… тим менше це виглядало як проста політика.

Чому він підтримав герцога Імпробуса? Чому саме він?

І чому мене це зачіпає сильніше, ніж мало б?

Я відвернулась до вікна. Бо відповідь була занадто очевидною.

Бо я… очікувала від нього іншого. Не як від герцога. Не як від політика. А як від чоловіка, який дивився на мене так, ніби ми граємо в одну гру.

— Дурепа, — тихо сказала я сама собі.

Карета хитнулась на бруківці, і я вперше відчула втому під усім цим гнівом.

Раднар лишився позаду. Ерін мовчав. Колін… взагалі мовчав останнім часом більше, ніж говорив.

І я раптом відчула себе дивно самотньою — серед людей, яких сама ж зібрала поруч.

Я різко випрямилась.

Ні. Не зараз.

Зараз — розмова.

Зараз — відповіді.

— Якщо ти думав, що я просто мовчки проковтну це рішення… — прошепотіла я, дивлячись на власне відображення у склі. — Ти дуже мене недооцінив, Даміане.

Карета повільно сповільнилась.

За вікном вже з’явились високі ворота маєтку Етерна — строгі, темні, надто спокійні для мого настрою.

Серце в грудях вдарило сильніше.

Гнів раптом став холоднішим.

Чіткішим.

Я провела долонею по спідниці, ніби вирівнюючи невидимі складки.

— Добре, — сказала я тихо. — Гра почалась.

Карета зупинилась. І цього разу я не збиралась відступати.