Глава 18. Усмішка системи (або: як відчути смак пікселів)

Якщо ви думали, що після перемоги над армадою білих сфер на вас чекає святкова вечеря та теплий душ, то ви, мабуть, ніколи не намагалися вижити в системі, яка щойно перейшла в режим «критичної помилки».

Корабель «Надія» нагадував те, що стається з комп'ютером, коли на ньому одночасно запускають десять важких ігор і намагаються відкрити тридцять вкладок у браузері. Реальність на борту була «рваною». Світло в коридорах мерехтіло не за графіком, а за якимось власним, хаотичним ритмом. Час місцями «заїдав»: Микита міг зробити крок, а його тіло відчувало це лише за секунду, ніби він рухався у густому киселі.

— Капітане, — промовив голос Мавки з динаміків, який на мить перетворився на набір механічних звуків, — я намагаюся стабілізувати реактор, але він зараз нагадує мені гру в «Змійку». Коли я ввожу одну команду, система видає три зовсім інші.

— Я відчуваю те саме, — відповів Микита, притискаючись до стіни. На цей момент стіна була на дотик не металевою, а якоюсь... візуальною. Він намагався зачепитися за неї рукою, але пальці просто проходили крізь текстуру, наче він намагався обійняти мерехтливу напівпрозору хмару. — Що з нашим кораблем?

— Він «глітчує», — просто відповів Баган. Він сидів у своєму кріслі, але його силует постійно зміщувався вбік і назад, створюючи ефект роздвоєння. — Ми впорснули в його ядро занадто багато нестабільного коду. Тепер «Надія» — це не корабель. Це великий, дуже дорогий і дуже роздратований баг.

Микита сів на підлогу, яка на мить стала яскраво-червоною, а потім знову повернулася до сірого кольору.

— Значить, ми зараз літаємо на помилці, — підсумував він. — Чудово. Це саме те, про що я мріяв, коли закінчував училище.

— Це не просто помилка, — Мавка з'явилася в рубці. Вона виглядала втомленою, її руде волосся було розпатлане, а в очах світилася тривога. — Це симптом. Система не просто намагається нас видалити. Вона намагається зрозуміти, як ми це зробили. Вона аналізує наш «баг», щоб створити протидію.

— Значить, ми для неї — не просто сміття, — промовив Микита. — Ми — виклик.

Після кількох годин, які здалися вічністю через постійні затримки часу, Мавка викликала Микиту та Багана до головного термінала.

— Я провела сканування залишків, які ми підібрали під час бою, — сказала вона. Її голос був серйозним. — Пам'ятаєте ті уламки «Процесорів», які ми витягли з простору? Я намагалася розібрати їх на чистий код, щоб зрозуміти логіку ворога.

— І що? — запитав Микита. — Вони виявилися просто дуже складними калькуляторами?

— Ні, — Мавка натиснула на кнопку, і на головному екрані з'явилася не цифрова модель, а щось зовсім інше. — Вони виявилися... пам'яттю.

На екрані почали проступати образи. Це були не цифрові карти чи схеми. Це були фрагменти чужого досвіду. Кольори були занадто яскравими, звуки — занадто емоційними.

Микита побачив золоті зали, що сяяли не від світла зорей, а від чогось внутрішнього. Він побачив величні постаті, що рухалися з грацією, яка була неможливою для механічних істот. І він почув голос.

Це не був механічний голос Федерації чи синтезований звук бортового комп'ютера. Це був голос, схожий на те, як звучить шовк, що розривається об сталь. Він був мелодійним, але в ньому відчувалася така безмежна, холодна влада, що в Микити перехопило подих.

Голос не казав слів. Він транслював відчуття. Відчуття абсолютного порядку. Відчуття того, що будь-який хаос — це лише недосконалість, яку треба виправити.

— Це не алгоритм, — прошепотів Микита, не відриваючи очей від екрана. — Це не програма.

— Саме так, — підтвердив Баган, і його золоті очі примружилися. — Це не автоматичне «Оновлення». Це чиясь воля. Хтось керує цією системою. Хтось, хто не просто хоче чистоти. Хтось, хто прагне... досконалості.

— Хто це може бути? — запитала Мавка.

— Той, хто вважає, що цей Всесвіт — це його особистий сад, який потребує постійного прополювання, — відповів кіт. — І ми для нього — бур'ян.

Микита дивився на те, як на екрані знову з'являється образ: золота корона, що лежить на постаменті, і тінь, яка накриває її.

— Ви розумієте, що це означає? — сказав Микита, повертаючись до команди. — Ми воюємо не з машиною. Ми воюємо з кимось, хто має власну думку, власні амбіції і, мабуть, дуже велику армаду.

— Це означає, — Мавка подивилася на нього, і в її погляді він побачив не лише підтримку, а й справжню небезпеку, — що тепер ми не просто граємо в гру на виживання. Ми вступили в особисту війну з тим, хто вважає себе богом цієї планети.

— Боже, — зітхнув Микита. — Я просто хотів стати колоністом.

— Колоніст — це той, хто приносить життя, — сказав Баган, підходячи до вікна, за яким у нескінченній білій пустці продовжували зникати зорі. — Але якщо життя заважає порядку, порядок прийде, щоб припинити життя. Отже, капітане, готуйтеся. Нам доведеться стати найбільш нестерпним життям у цій системі.

Микита подивився на свої руки. Вони більше не тремтіли. Вони були готові.

Він зрозумів: попереду не просто битва за планету. Попереду — битва за право бути неідеальними. Битва за право на помилку.

І він збирався виграти її, навіть якщо для цього йому доведеться зламати весь Всесвіт.