Глава 17. Битва за пікселі (або: як не застрягти в текстурах реальності)

Якщо ви коли-небудь намагалися грати в онлайн-гру з пінгом у три тисячі мілісекунд, то знаєте, що таке «лаг». Ви натискаєте кнопку, а персонаж реагує через вічність. Ви бачите стіну, а потім раптом опиняєтеся за нею. Ви бачите ворога, а він з'являється просто перед вашим носом.

Для Микити це перестало бути розвагою перед монітором. Це стало способом виживання.

Коли «Надія» увійшла в зону активного «Оновлення», реальність навколо корабля почала розсипатися. Біла пелена, що наближалася з горизонту, була не просто світлом. Це була стіна чистого, стерильного «ніщо». Усе, чого вона торкалася, просто переставало існувати.

— Капітане, у нас проблеми з частотою оновлення простору! — крикнула Мавка. Її голос звучав так, ніби вона говорила крізь воду. — Реальність навколо нас намагається підлаштуватися під стандарт, але наш корабель... він не піддається!

Микита відчув це миттєво. Його погляд став ривчастим. Він бачив, як корпус корабля на мить стає прозорим, а потім різко «стрибає» на кілька сантиметрів убік. Це був фізичний лаг. Його власне тіло відчувало те саме: він робив рух, а відчуття від нього приходили із затримкою.

— Багане! — крикнув Микита, намагаючись утримати рівновагу, коли підлога під ним на секунду перетворилася на напівпрозору сітку. — Вони вже близько!

— Вони не просто близько, вони намагаються нас переформатувати, — відповів кіт. Його голос тепер звучав не просто філософськи, а загрозливо. — Система посилає «Очищувачів». Дивіться на радари.

На екранах з'явилися вони. Це не були кораблі. Це були ідеально білі, геометрично досконалі сфери, що рухалися з математичною точністю. Вони не мали швів, не мали вікон, не мали нічого, крім своєї бездоганності. Вони були втіленням того самого «порядку», який намагався стерти все живе.

— Вони не стріляють, — зауважив Микита, дивлячись, як одна зі сфер наближається до «Надії». — Вони просто... наближаються.

— Вони випускають хвилі видалення, — пояснила Мавка. — Вони не воюють. Вони просто стирають помилки з поля зору.

Одна зі сфер випустила тонкий, крижаний промінь білого світла. Він ударив у щит корабля. Замість вибуху чи удару Микита почув звук, схожий на те, як рветься старий папір. Місце удару на щиті на мить перетворилося на набір чорно-білих квадратів, які хаотично стрибали по екрану.

— Капітане, — Баган підвівся, і його тіло почало випромінювати дивне, рване світло. — Час змінити правила. Якщо вони грають у «чистоту», ми зіграємо у «злам».

Кіт стрибнув у шлюзову камеру, яка була інтегрована в бойову систему.

— Мавко, підтримуй стабільність нашого «глітчу»! — крикнув Микита. — Не дай нам розпастися на окремі пікселі!

— Я намагаюся! — Мавка почала вводити команди з такою швидкістю, що її пальці здавалися розмитими тінями. — Я підтримую хаотичне ядро. Ми зараз — найбільший системний збій у цьому секторі!

— Починаю процедуру нелогічної атаки, — промовив Баган.

Це було найдивніше видовище, яке Микита коли-небудь бачив. Баган не просто вилетів із корабля. Він «вискочив» із нього, використовуючи ефект кліпінгу. Він пролетів крізь корпус корабля, ніби того не існувало, і з'явився просто посеред формації білих сфер.

Його плазмові кігті тепер не просто світилися. Вони випускали спалахи, які порушували всі закони оптики. Коли він атакував, він не просто бив — він «ламав» простір навколо сфер.

Він робив випад, і сфера, у яку він влучав, не вибухала. Вона починала «глючити». Її ідеальна форма викривлялася, вона ставала кривою, розтягувалася, а потім раптово розліталася на тисячі дрібних, неконтрольованих частинок.

— Дивіться! — вигукнув Микита. — Він їх не знищує! Він їх ламає!

— Саме так, — промовив Баган через зв'язок, і його голос звучав так, ніби він був розкиданий по всьому ефіру. — Щоб перемогти систему, не треба бути сильнішим за неї. Треба бути менш передбачуваним. Я не атакую їхні щити. Я атакую їхню логіку!

Корабель «Надія» теж почав діяти. Під управлінням Мавки та Микити корабель рухався не за траєкторією, а ривками. Він «стрибав» з місця на місце, перескакуючи через зони видалення. Це виглядало так, ніби відеогра має жахливий інтернет-зв'язок, але саме це робило їх недосяжними для білих сфер.

— Капітане, — вигукнула Мавка, її обличчя було зосередженим і напруженим. — Вони посилають важкі одиниці! Це не просто сфери, це «Процесори»!

З білої пелени почали з'являтися величезні кубічні структури. Вони були настільки великими, що закривали собою зорі. Вони не рухалися — вони просто «з'являлися» в нових точках, заповнюючи простір.

— Вони намагаються заблокувати наш шлях, — сказав Микита. — Створюють стіну, яку ми не зможемо перестрибнути.

— Тоді ми не будемо її перестрибувати, — відповів Баган. Його тіло тепер виглядало як суцільний масив переливчастого світла. — Ми пройдемо крізь неї.

— Багане, це неможливо! — крикнув Микита. — Це тверда матерія!

— Для системи — так. Для помилки — це лише щільність текстур. Дивіться!

Баган спрямував свій вогняний шлейф просто в центр кубічної структури. Замість удару стався колосальний «викид помилок». Простір навколо куба почав викривлятися, наче його розплавили. Баган не пробивав стіну — він створював у ній «дірку», через яку корабель міг проскочити.

— Зараз! — крикнув Микита. — Мавко, повний ривок!

«Надія» рвонула вперед. Микита відкинувся на спинку крісла, відчуваючи, як його тіло на мить розчинилося в хаосі, а потім знову зібралося докупи. Корабель пройшов крізь «дірку», яку створив Баган, і вилетів з іншого боку кубічної стіни.

За ними лишився хаос розбитих алгоритмів і білих сфер, що борсалися в порожнечі, не в змозі зрозуміти, що сталося.

— Ми... ми зробили це? — запитав Микита, важко дихаючи. Його зір усе ще миготів, а перед очима плавали цифрові артефакти.

— Ми не просто зробили це, — сказала Мавка, витираючи піт із чола. Її очі світилися від адреналіну. — Ми щойно завдали першого удару по самому фундаменту цієї системи.